Глава 41

Я не пам'ятаю, як дійшла до кімнати. Світ перетворився на розмиту пляму. Впала на ліжко, і з моїх грудей вирвався глухий стогін. Так хотіла залишити все в минулому, але воно так наполегливо мене наздоганяло.

Не знала, скільки часу минуло. Можливо, хвилини, а може, цілу вічність. Лежала, намагаючись заснути і хоч трохи відпочити. Тиша в кімнаті тиснула, сповнена моїми не найвеселішими думками, але наступної миті вона була несподівано перервана дивним звуком. Тихим, рвучким, схожим на стримуване ридання. Повільно, з неймовірним зусиллям, розплющила очі і повернула голову.

Віка сиділа на підлозі біля своєї шафи. Не знаю, як не помітила її. Вона не просто плакала. Це був розпач у його найчистішому, найстрашнішому прояві. Дверцята шафи були відчинені навстіж, а на підлозі навколо неї валялися розкидані речі – светри, джинси, книги. Поруч стояла напівзібрана дорожня сумка. Її плечі здригалися від ридань, а руки тремтіли так сильно, що вона не могла скласти футболку, яку тримала. Знову і знову намагалася це зробити, але тканина вислизала з пальців, і подруга з глухим стогоном відчаю кидала її на підлогу.

Обличчя було білим, як папір, а в розширених очах застиг такий жах, що все аж стискалося всередині. Вона дивилася в одну точку, на стіну перед собою, і щось шепотіла.

– Це моя провина... все через мене... треба було... треба було піти раніше...

Мій власний біль, такий всепоглинаючий ще хвилину тому, раптом відступив, витіснений її горем. Я повільно сіла на ліжку.

– Віко? – мій голос був хрипким і ніби чужим. – Віко, що сталося?

Дівчина здригнулася, ніби її вдарили струмом, і різко повернула до мене голову. Побачивши мене, сусідка, здавалося, злякалася ще більше.

– Рито... – прошепотіла, поспіхом витираючи сльози. – Ти... ти вже повернулася?

Подруга почала гарячково збирати речі з підлоги, намагаючись запхати їх у сумку, ніби хотіла приховати від мене докази своєї паніки.

– Я... я просто... вирішила розкласти речі...

Але її тремтячі руки і сповнені жаху очі говорили про інше.

– Це Дем'ян з тобою щось зробив? – запитала в неї, і моє серце стиснулося від крижаного передчуття. Але вона похитала головою. – Чи це той покидьок?

Віка завмерла. Повільно підняла на мене погляд, і в ньому була така безодня відчаю, що мені самій стало страшно.

– Що сталося? – підійшла і сіла навпочіпки поруч з нею. – Скажи мені.

Дівчина довго мовчала, лише її губи тремтіли. А потім заговорила. Слова виривалися з неї – не потоком, а гострими, окремими уламками, ніби кожне з них дряпало їй горло на виході.

– Він питав, як мені святкувалося, поки ви там розважалися. А потім... потім просто сказав: "А от твоя подружка, Рита, здається, мала чудову компанію з Орловим".

Кров застигла в моїх жилах.

– Ця сволота знала, де ти була. – продовжувала подруга, і її погляд став скляним. –. Сказав, що бачив, як ви гуляли в новорічну ніч і що яка ви гарна пара.

Дівчина вчепилася в мою руку, її пальці були крижаними.

– Стежив за тобою. Весь цей час. Поїхав за тобою в твоє місто і був там.

Дивилася на неї, не в змозі вимовити ані слова. Весь той час, коли ми гуляли з Максимом, коли цілувалися під салютами, коли відчувала себе щасливою і в безпеці... ми були не самі...

– І потім... – прошепотіла Віка, і по її щоках покотилися сльози. – Він сказав: "Я бачив, який подарунок зробив їй цей Орлов. Дуже символічно. Зірочки. Передай їй, що мені сподобалося".

Миттєво, не усвідомлюючи свого руху, схопилася рукою за шию, пальці знайшли холодний метал Кассіопеї.

Він бачив і все знав. Був так близько. Подумати тільки!

– Це божевілля, – прошепотіла тихо.

– Це попередження. Не чіпав тебе, але показав мені, що може дістатися до будь-кого, хто мені дорогий, – відповіла Віка, і в її очах була повна безнадія.

Вона дивилася на мене, і я зрозуміла весь жах ситуації. Загроза вже точно не стосувалася лише сусідки та її сім’ї. Тепер вона стосувалася й мене і Максима.

Ми сиділи на підлозі серед розкиданих речей, і тиша в кімнаті, здавалося, стала важкою, як свинець. Одкровення Віки було настільки жахливим, що мій власний біль, моя зустріч зі Стасом, здавалися тепер чимось далеким і незначним. Але вона, крізь пелену власного відчаю, побачила мій стан: мої порожні очі, тремтячі руки, сумку, що так і залишилася лежати в снігу біля гуртожитку. Витерла сльози тильною стороною долоні і подивилася на мене. Її погляд був сповнений не лише болю, а й глибокого, гіркого розуміння.

– А що в тебе сталося, подруго? – тихо запитала мене.

Її слово "подруго" прозвучало так щиро, так тепло, що остання крига в моїй душі тріснула. Зробила глибокий вдих, збираючись з духом, але з моїх грудей вирвався лише рвучкий, судомний схлип.

– Я... я не знаю, що робити, Віко, – ледь чутно прошепотіла, і сльози, гарячі й пекучі, нарешті полилися по щоках. – Його батько... він у реанімації. Максим поїхав, він зараз там, сам... А я... я навіть не можу бути поруч, не можу його підтримати. Сиджу тут і просто божеволію від невідомості. І тут ще це...