Глава 40

Максим обережно, але владно, потягнув мене назад, у тінь найближчої будівлі, подалі від світла і чужих очей.

– Ходімо звідси, – тихо, майже пошепки, промовив він. Його голос був глухим, позбавленим тієї легкості, що була в ньому лише хвилину тому.

Я дозволила йому вести себе, мої ноги рухалися механічно, ніби чужі. Не озиралася, але образ Стаса і Дарини стояв перед очима. Дорога назад була мукою. Ми йшли по тих самих засніжених алеях, але магія новорічної ночі безповоротно зникла. Тепер сніг під ногами здавався брудним, світло ліхтарів – холодним і байдужим, а далекі спалахи феєрверків дратували, ніби насміхаючись.

Ми більше не трималися за руки. Сховала свої долоні в кишені, але навіть крізь рукавички відчувала холод, що пробирав до кісток.

Коли ми підійшли до мого під'їзду, зупинилася. Моє тіло почало тремтіти – чи то від холоду, чи то від шоку.

– Рито... – Орлов обережно взяв мене за плече і розвернув до себе.

Підняла на нього очі, і він, мабуть, побачив у них увесь той жах і розгубленість, що вирували в моїй душі.

– Гей, – прошепотів, прибираючи з мого обличчя пасмо волосся, до якого примерзла сніжинка. – Дивись на мене. Ти як?

З моїх грудей вирвався глухий, рвучкий схлип. Не могла говорити. Просто похитала головою, і сльози, які я так довго стримувала, нарешті полилися.

– Як... як вони можуть бути разом? – нарешті прошепотіла. – Вона ж... вона знала. Вона все знала.

– Ось що вона тоді мала на увазі, – промовив він ніби самому собі. – Я не знаю, Рито. Але це нічого не змінить.

Він притягнув мене до себе і міцно обійняв. Притиснулася до нього якомога тісніше, щоб відчути хоч на мить спокій та безпеку. Хлопець нічого більше не говорив, просто тримав мене, і його мовчазна, сильна присутність була кращою за будь-які слова. Гладив моє волосся, і його дотики були такими ніжними, такими заспокійливими, що тремтіння потроху почало вщухати.

– Все буде добре, – нарешті прошепотів він мені на вухо.

Повільно кивнула, не відсторонюючись. Не знала, чи вірю йому. Але в цю мить мені відчайдушно хотілося це зробити.

Ми увійшли до квартири. Святковий гомін стих, змінившись на втомлену тишу. Наші батьки сиділи у вітальні перед телевізором, де добігав кінця новорічний концерт. Побачивши нас, розмови обірвалися. Чотири пари очей втупилися в нас, і в повітрі запахло невисловленими питаннями.

– Що сталося? Чому ви так швидко? – першою порушила мовчанку моя мати, і в її голосі ще вчувалися нотки роздратування за зірване "ідеальне свято".

Відчула, як мій хлопець ледь помітно стиснув мою руку, перш ніж відпустити її. Зробив крок уперед, затуляючи мене собою від їхніх поглядів.

– Рита дуже змерзла, і в неї сильно розболілася голова. Ми вирішили, що краще повернутися.

Мама, помітивши моє бліде обличчя й почервонілі від сліз очі, окинула мене прискіпливим поглядом і лише важко зітхнула.

– Знову твої мігрені, – констатувала вона, ніби це була моя особиста провина.

Сніг за вікном посилився, перетворившись на справжню хуртовину.

– Куди ж ви в таку погоду поїдете? – втрутився мій батько, звертаючись до батьків Максима. – Залишайтеся в нас. Місця вистачить.

Після коротких вмовлянь було вирішено. Їм постелили в залі, а йому дістався диван у вітальні. Я, ніби в тумані, прослизнула до своєї кімнати, вдячна за можливість нарешті сховатися. Зачинила двері, і весь світ, з його веселощами і проблемами, залишився по той бік.

Не роздягалася. Просто лягла на ліжко і втупилася у стелю. Кожен раз, коли я заплющувала очі, бачила обличчя Стаса, потім обличчя Дарини, а потім – обличчя Максима, що мовчки стояв у темряві скверу. Сон не йшов. Лежала, скрутившись у клубок, і відчувала себе найсамотнішою людиною у всесвіті.

Минула година, потім друга. Будинок затих. Чула, як батьки лягли спати, як стихли розмови у вітальні. І в цій глибокій, нічній тиші раптом почула ледь чутний скрип мостин у коридорі.

Завмерла, затамувавши подих. Кроки були обережними, майже невагомими. Вони зупинилися біля моєї кімнати. Серце шалено закалатало. Ручка повільно, без єдиного звуку, опустилася.

Двері ледь помітно прочинилися, впускаючи в кімнату тонку смужку місячного світла з вікна в коридорі. У цьому світлі побачила темний силует Максима.

Він стояв на порозі, не наважуючись увійти.

– Рито? – прошепотів так тихо, що ледь розчула. – Ти не спиш?

Не відповіла. Не могла. Просто дивилася на нього.

– Не міг заснути, – так само пошепки продовжував. – Думав про тебе. Можна я... просто посиджу з тобою? Хвилинку.

Увійшов і тихо зачинив за собою двері, занурюючи кімнату в повну темряву. Чула, як його кроки наближаються до мого ліжка. Потім, як прогнувся матрац, коли він сів на край.

Максим нічого не говорив. Просто сидів поруч у темряві. І ця його мовчазна присутність була настільки сильною, настільки заспокійливою, що з моїх грудей вирвався перший рвучкий, судомний схлип. А за ним – інший.