Глава 38

Минув тиждень, потім другий. Листопад поступився місцем похмурому, холодному грудню. Дні стали коротшими, а ночі – довшими і тихішими. І в цій тиші мої власні страхи, які ще нещодавно кричали в голові, почали потроху замовкати.

Наше життя увійшло в нове, спокійне русло. Воно складалося з дрібниць, які для мене означали більше, ніж усі грандіозні події до цього. Ранкова кава, яку Максим приносив у паперових стаканчиках, чекаючи на мене біля гуртожитку. Довгі години в бібліотеці, коли сиділи за одним столом, не розмовляючи, але відчуваючи присутність один одного. Прогулянки холодними вулицями, коли міцно тримав мою руку у своїй кишені.

Найважливішим ритуалом стали вечори. О десятій годині, коли моя зміна закінчувалася, я виходила з теплого, просякнутого запахом хлорки приміщення на морозне, чисте повітря. І він завжди був там. Чекав, спершись на стіну, з термосом гарячого чаю в руках. Ця його мовчазна, непохитна присутність перетворювала кінець виснажливого робочого дня на щось, чого почала чекати з нетерпінням. Хлопець забирав мою важку сумку, давав в руки гарячий чай і ми повільно йшли до гуртожитку, обговорюючи дрібниці, що сталися за день.

У цьому новому, затишному світі загрози з минулого почали здаватися далекими і нереальними. Дарина зникла з мого поля зору. Здавалося, що всі забули про моє існування. Більше ніяких косих поглядів та шепоту за спиною. Віка виглядала спокійною, і нічого поганого з нею не сталося.

І я почала себе заспокоювати.

Можливо, справді все собі накрутила? Слова колишньої сусідки могли бути ж просто жорстокістю. Звідки їй було знати про те, що відбулося тоді зі Стасом? Може її поява в тій аудиторії – просто дивний, неприємний збіг? А та тінь в очах Максима, що тоді побачила в кав'ярні, – лише відображення моєї власної тривоги?

Ці думки були такими спокусливими. Набагато легше було повірити в те, що я – просто параноїк, ніж у те, що моєму крихкому щастю щось загрожує, тому дозволила собі просто відпустити це все і нарешті розслабитися. Вперше за довгий відчула, що, можливо, й справді все буде добре

Затишшя тривало недовго. На зміну тихим, спокійним тижням прийшов грудень зі своїм неминучим супутником – зимовою сесією. Повітря в університеті, здавалося, стало густішим від напруги. Бібліотека перетворилася на вулик: за кожним столом – студенти з ноутбуками, кавою і конспектами, дехто в навушниках переглядав лекції, інші поспіхом фотографували сторінки підручників.

Думаю, раніше для мене цей період став би справжнім пеклом. Зачинилася б у кімнаті, обклавшись книжками, і впала б у звичний вир паніки: "Я нічого не знаю", "Не встигну", "Все провалю", як це й було при підготовці до НМТ. Але все було не так, як очікувала.

Ми з Максимом перетворили підготовку до сесії на спільну роботу. Його допомога була набагато ціннішою, ніж просте пояснення матеріалу, тому що став моїм стратегом, розкладаючи хаос страхів на логічні, послідовні кроки. Коли я, виснажена після нічної зміни, приходила до бібліотеки, він уже чекав з кавою. Його спокійна, зосереджена присутність була моїм якорем.

Але найважчим випробуванням стала підготовка тез до наукової конференції. В мене була тема "Квантові аспекти чорних дір та інформаційний парадокс". Страх провалитися, виглядати дурною, паралізував мене. Тиждень сиділа перед порожнім екраном, відчуваючи себе самозванкою, яка наважилася говорити про речі, яких до кінця не розуміють навіть нобелівські лауреати.

Одного вечора Орлов, побачивши мій розпачливий погляд, просто закрив мій ноутбук.

– Все, – промовив до мене. – Забудь про тези. Розкажи мені, в чому тут головна загадка? Що саме не дає спати фізикам? Поясни так, ніби я нічого не розумію.

І я, дивуючись самій собі, почала говорити.

– Уяви собі чорну діру. Згідно з Ейнштейном, це неймовірно проста річ. В неї є лише три характеристики: маса, заряд і кутовий момент. Все. Неважливо, що в неї впало – зірка, планета, бібліотека з усіма книжками світу – на виході ми маємо лише три числа. Вся інша інформація про те, чим були ці об'єкти, назавжди зникає за горизонтом подій. Здається, все просто.

Перевела подих, збираючись з думками.

– Але потім з'являється Стівен Гокінг і каже: "Ні, чорні діри не вічні". Завдяки квантовим ефектам на самому горизонті подій, вони повільно "випаровуються", випромінюючи енергію. Це випромінювання Гокінга. І через трильйони трильйонів років навіть найбільша чорна діра зникне без сліду.

Я нахилилася до нього, і мій голос став тихим, майже змовницьким.

– І ось тут починається парадокс. Один з головних законів квантової фізики каже, що інформація у Всесвіті не може зникнути. Вона може бути зашифрована, переплутана, але її завжди можна відновити. Це ніби спалити унікальну книгу і стверджувати, що з попелу, диму і тепла, знаючи всі закони фізики, теоретично можна відновити кожне слово. Квантова механіка каже, що так, можна. Але якщо ця книга впала в чорну діру, а та потім випарувалася, перетворившись на хаотичне теплове випромінювання... куди поділася інформація? Куди зникли всі ті унікальні "слова"? Це пряме зіткнення двох найбільших теорій людства – теорії відносності і квантової механіки. Вони не можуть одночасно бути правими.

Дивилася на нього, і його погляд говорив більше за слова. Він бачив, як горю цим.

– Фізики божеволіють, намагаючись це вирішити. Одні кажуть, що інформація якось зберігається на поверхні горизонту подій, як на двовимірній голограмі. Інші – що вона потрапляє в інший, дитячий всесвіт. Треті – що квантова механіка помиляється. Це загадка про саму природу реальності. Чи є наше минуле фундаментальним, чи його можна стерти безслідно?