Глава 36

Просто лежала нерухомо, намагаючись втекти від власних думок у темряву і тишу. Але раптом за кілька хвилин почула, як у замку повертається ключ. Двері відчинилися. Це була Віка.

Вона увійшла до кімнати тихо, втомлено потерши скроні, і кинула свою сумку на стілець. Побачивши мене, що лежала на ліжку обличчям до стіни, важко видихнула.

– Привіт, – якось недбало кинули, і вже збиралася просто мовчки переодягтися, але тут почула тихий, рвучкий звук – я спробувала непомітно вдихнути, щоб привітатися у відповідь, але моє тіло здригнулося від стриманого ридання.

Віка завмерла. Вся її втома і роздратування миттєво зникли. Вона повільно обернулася, і на її обличчі тепер був лише чистий, неприхований неспокій.

– Рито? – її голос прозвучав зовсім інакше – тихо і обережно. Сусідка підійшла до мого ліжка. – Що сталося? Ти... плачеш?

Я лише сильніше втиснулася в подушку, заперечливо хитаючи головою. Її раптова турбота, що пробилася крізь нашу холодну стіну, остаточно зламала мене, і сльози, яких не було досі, почали пекти очі.

І тут задзвонив її телефон. Подруга роздратовано подивилася на екран, але, побачивши ім'я, її обличчя одразу ж стало ще більш напруженим. Підняла слухавку, не відводячи від мене стурбованого погляду.

– Слухаю... Максиме? – її погляд миттєво став ще більш тривожним. – Так, вона тут... Я не знаю, що сталося... ні, нічого не каже. Виглядає жахливо... – дівчина прислухалася на мить. – Думаю, зараз не варто, це лише погіршить ситуацію. Дай їй трохи часу... Добре, передам.

Віка скинула виклик і сіла на край мого ліжка. Її голос став ще тихішим і м'якшим.

– Рито... він дуже хвилюється. Стоїть на вулиці, біля входу. Але просив передати, що ви поговорите, коли ти будеш готова.

Нічого не відповіла, але крізь туман сорому і страху відчула тепло руки на плечі... Вона не прибирала її. Просто сиділа поруч у тиші, і ця мовчазна присутність була кращою за будь-які слова. Не тиснула і не розпитувала. Дала мені найцінніше, що могла – свій спокій і свій простір.

Зрештою, так і не дочекавшись від мене жодної реакції, тихо підвелася, принесла склянку води і поставила на тумбочку.

– Якщо щось буде потрібно, то звертайся, – прошепотіла, перш ніж відійти до свого столу і зануритися в конспекти, вдаючи, що її більше нічого не турбує. Але я знала, що це не так.

Наступні декілька днів перетворилися на пекло, дуже схоже на те, з якого колись вже втекла. Заново повернулася у свої шкільні роки. І від цього було так нестерпно боляче.

Бачила, як люди, проходячи повз, починали шепотітися. Чула уривки фраз у їдальні: "...та сама, про яку Дарина розповідала...", "...з куратором...", "...кажуть, вона трохи дивна...". Кожен шепіт був як удар батогом. Кожен косий погляд змушував з'їжуватися, ховати очі, втискати голову в плечі. Я знову перетворилася на ту саму залякану дівчинку, яка обідає сама в кутку, мріючи стати невидимою. Весь той крихкий прогрес, якого досягла, всі ті маленькі перемоги над собою були ніби стерті.

Весь цей час у моїй голові без упину лунали слова Дарини. Її глузливий тон, точні, як удари скальпеля, фрази про «тихих, переляканих дівчаток» і «крок, на який не мали наважуватися» стали моїми власними думками. Спогад про поцілунок був заплямований соромом. Це був прояв моєї жалюгідності і передбачуваності. Дарина змусила мене зненавидіти себе за нього.

Максим не намагався мене переслідувати чи влаштовувати облогу. Дав мені простір, як і обіцяв. Але наш університет виявився занадто маленьким. Ми неминуче перетиналися.

Одного разу – в переповненому коридорі. Йшла, опустивши очі, і раптом відчула на собі знайомий погляд. Підняла голову. Він стояв на іншому кінці холу, біля вікна. Наші погляди зустрілися на одну довгу секунду. В його очах не було ані злості, ані роздратування. Лише біль і німе питання. Я не витримала, першою відвела погляд і майже бігом звернула за ріг. Орлов не пішов за мною.

Іншого разу – в бібліотеці. Сиділа в дальньому кутку, і раптом відчула, що хтось сів за сусідній стіл. Не наважувалася подивитися, але знала, що це Максим. Відчувала його присутність кожною клітиною. Не могла прочитати жодного рядка. Через п'ятнадцять хвилин напруженої, дзвінкої тиші зібрала свої речі і пішла. Хлопець ж залишився сидіти.

Ці мовчазні зустрічі були гіршими за будь-яку розмову. Його повага до моїх кордонів та терпляче мовчання – все це кричало голосніше за будь-які слова. Він не вимагав, не звинувачував, і від цього мені було ще гірше.

Віка намагалася зі мною говорити, але я була вимушена відштовхути і її. Не могла їй нічого пояснити, бо тоді довелося б розповідати про поцілунок. А це було занадто соромно.

Здавалося, що виходу немає. Що знову опинилася в тій самій пастці, в тому самому замкненому колі приниження.

Над усім цим нависала темна хмара нашого спільного завдання. Захист мав відбутися буквально завтра. Провалитися означало не просто отримати погану оцінку. Це свідчило про остаточне підтвердження моєї нікчемності в його очах.

* * *

Цей день настав. Ранок був, як у тумані без сну, без сил, з відчуттям, що щось важливе й незворотне от-от станеться. У голові – суцільний шум. У серці – страх і важкість.

Я сиділа в кімнаті, скручена від напруги. Слова Віки, що все буде добре, не дали нічого. Мені було дуже тривожно.