Глава 35

На одну нескінченну, розтягнуту в вічність секунду, все зникло. І стара аудиторія, і пил у повітрі, страх, минуле та майбутнє. Залишився лише цей дотик – незграбний, дивний, але такий приємний. Відчула м'якість і тепло його губ, набагато ніжніших, ніж могла собі уявити. Час ніби зупинився. Мій розум, завжди такий галасливий, сповнений тривог і аналізу, вперше за все моє життя замовк. Не було нічого, окрім цієї солодкої і всепроникної тиші.

А потім, так само раптово, як і зник, світ повернувся. Повернувся з оглушливим ревом паніки в моїй голові, що змів усе на своєму шляху.

Що ж я наробила?

Думка вдарила, як розряд струму, змушуючи здригнутися. Це була помилка. Жахлива і непоправна. Що він тепер про мене подумає? Зараз просто розсміється мені в очі і назве наївною дурепою. Я ж дивна, залякана та незграбна Рита з розмазаною тушшю і синяками під очима. Яка навіть двох слів не зможе зв’язати під час захисту проєкту. Все те, що між нами було, той затишок і тепло, ніби вмить зникло, поселивши в мені тривогу. Тепер Максим точно бачить, що я до нього відчуваю, і це було так нестерпно. Бути такою відкритою перед ним і боятися, що просто відштовхне мене і розсміється прямо в обличчя. Як зробив до цього Стас...

Зараз він мене просто розчавить...

Почала повільно відсторонюватися, все ще не розплющуючи очей. Не могла. До смерті боялася побачити його реакцію. Побачити, як тепло в його погляді зміниться на холодну ввічливість. Як зникне та посмішка, яку так полюбила. Готувалася до найгіршого: до холодного погляду, до слів, сповнених жалю, до приниження, яке сама на себе накликала і якого цілком заслуговувала. У цій тихій, темній аудиторії просто чекала на свій вирок.

Секунди розтягувалися, стаючи липкими і важкими, як смола. Серце калатало об ребра від хвилювання і нових, незвичних відчуттів, але раптом сталося те, чого аж ніяк не очікувала.

Гучний, металевий, абсолютно чужий у тиші звук ключа, що повертається в замку, змусив нас здригнутися. Ми відсахнулися один від одного, як від удару струмом.

Двері з гучним рипінням відчинилися, впускаючи в темну аудиторію сліпучий, безжальний прямокутник світла з коридору. На порозі, в цьому світлі, стояла темна фігура. На мить не могла зрозуміти, хто це. Можливо, це була прибиральниця, яка прийшла перевірити приміщення.

Але потім побачила, як хтось зробив крок уперед, і тут світло впало на таке знайоме обличчя. Це була Дарина, моя колишня сусідка по кімнаті. З того часу ми пересікалися з нею в університеті та гуртожитку декілька разів, але робили  вигляд, що незнайомі. Неодноразово навіть хотіла до мене підійти, але чомусь в останню мить передумувала і швидко йшла геть. НІби її щось зупиняло, але, схоже, не цього разу.

Тепер ж дівчина стояла, склавши руки на грудях, і дивилася на нас. На губах грала презирлива, переможна посмішка. З-за її спини виглянула Свєта і з непідробною цікавістю втупилася поглядом на нас, а потім нахилилася до Дарини і голосно прошепотіла:

– Ого, дивись! Це ж та сама сіра миша, вона що, з Орловим?..

– Тс-с, – різко, майже не повертаючи голови, обірвала вона її та окинула нас холодним, зневажливим поглядом – спочатку мене, з розпашілим від сорому обличчям, потім Максима, який інстинктивно зробив крок уперед, затуляючи мене собою.

– Ну от, знову, – промовила тихо, майже розчаровано. – Я ж казала, що цим закінчиться.

– Ти хто така? І що тобі потрібно? – роздратовано запитав Максим, майже нічого не розуміючи. 

– Тобі не обов'язково мене знати. Але я знаю таких, як ти, Орлов, –промовила з легкою та гіркою посмішкою. – В таких, як ти є один недолік. Цей твій комплекс рятівника. Він просто непереможний.

Дарина перевела свій погляд на мене, і мені стало якось не по собі. А ньому було не стільки зневага, скільки цікавість і навіть жалість.

– Ви завжди обираєте саме таких, – продовжувала моя колишня сусідка, звертаючись до Орлова, але знала, що кожне слово – це голка, призначена для мене. – Тихих, слабких і переляканих дівчаток. І знаєш, що найцікавіше? Історія завжди повторюється. 

Кров почала повільно холонути в моїх жилах.

– Вони спочатку так вдячні тобі за увагу, – говорила тихо, майже повчально, ніби пояснювала щось очевидне. – Дивляться на тебе, як на бога. А потім... – зробила паузу, – ...потім починають думати, що ця увага дає їм якесь особливе право. Роблять крок, на який не мали наважуватися. І завжди дивуються, коли світ виявляється не таким, як у їхніх мріях. Завжди.

Її слова були як удари. Особливе право. Роблять крок. Світ не такий, як у мріях. Це не було прямим звинуваченням. Це було щось гірше. Це був точний, холодний опис моєї власної поведінки, моїх думок. Це було схоже на те, що сталося зі Стасом. І це було точним описом того, що зробила щойно.

Вона знає? Чи це просто жахливий збіг? Може, я настільки жалюгідна і передбачувана, що моя історія – це просто типовий сценарій, який Дарина бачила вже десятки разів? Ця думка була ще більш принизливою, ніж якби вона просто викрила мою таємницю.

Я подивилася на Максима. Він не зрозумів. На його обличчі було лише роздратування і гнів. Сприйняв її слова як загальну, хоч і влучну, образу на свою адресу. Але я... я почула все.

– Забирайтеся звідси, – процідив він крізь зуби.