Глава 34

Минув тиждень. Сім днів, що пролетіли в якомусь дивному, напруженому тумані. Золото з дерев майже повністю облетіло, залишаючи по собі голі, темні силуети на тлі сірого листопадового неба. Разом з листям, здавалося, облетіла і та легкість, яку ми з Максимом знайшли під час нашої "втечі".

День захисту проєкту наближався невблаганно, як грозова хмара. Кожен день ця дата тиснула все сильніше, нагадуючи про мій найбільший страх. Намагалася готуватися, читала, робила нотатки, але думки постійно розбігалися. І не лише через страх сцени.

Атмосфера в нашій кімнаті стала іншою. Після тієї розмови про Дем'яна між нами з Вікою ніби виросла тонка, невидима стіна. Ми не сварилися, віталися, бажали гарного дня, іноді навіть обговорювали якісь дрібниці. Але вечірні теревені, тихі зізнання і відчуття того, що ми стали подругами, зникли. Вона все частіше проводила час не в гуртожитку, повертаючись пізно ввечері з тихою, загадковою посмішкою на вустах. Мені страшенно не вистачало її сміху, порад, простої, гучної присутності. Ми просто віддалилися одна від одної, і я просто не знала, що з цим робити далі. Мені не хотілося втрачати те, що між нами було.

Стосунки з мамою теж завмерли в точці холодної війни. Відправила їй більшу частину з тих грошей, які вже встигла заробити. Я обіцяла, тому не могла просто так залишити всі гроші собі. Але зробила це не з любові чи турботи, а лише з почуття обов’язку.

Майже одразу прийшла відповідь: «Дякую, донечко! Та не треба було, але ти дуже виручила. Як твої справи, сонечко моє?».

Її ніжність і турбота після того, що сталося між нами, викликали не радість, а лише глуху, втомлену гіркоту. Тепер в її очах я вже не жертва? І вже нічого не ускладнюю? Ох, чому ж було так боляче читати це повідомлення?

Відповіла одним словом: «Нормально». Більше вона не писала. І я не відчувала потреби продовжувати розмову. Здавалося, що вичерпала весь свій запас емоцій, призначений для неї. Все, що залишилося – це порожнеча. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди була такою. Ніколи не відчувала, що мама справді бачить мене – свою доньку. Що може стати за мене горою. Мама ніколи не розуміла мене по-справжньому. Завжди дивилася на інших замість того, щоб глянути на мене. І тільки тоді, коли відповідала її очікуванням, на мить вона була мною задоволена. 

І в цій порожнечі, серед напруженої тиші з Вікою і холодної прірви з матір'ю, був лише один промінь світла. Одна людина, думки про яку викликали в мені дивне, тривожне тепло.

Максим. Він був єдиним, що не змінилося за цей тиждень. Його присутність стала невід'ємною частиною мого ранку і дня. Так само чекав на мене біля гуртожитку, проводжав на пари і зустрічав після них. Але наші мовчазні, напружені переходи перетворилися на неспішні прогулянки. Іноді ми навмисно обирали довший шлях, щоб просто побути в компанії один одного трохи довше.

З ним було спокійно та безпечно, бо нарешті могла дихати. Цей хлопець став тихою гаванню у цьому штормі. І саме це лякало мене найбільше.

Він все більше і більше проникав у мої думки, займаючи там увесь вільний простір. Коли сиділа на лекціях, ловила себе на тому, що думаю не про формули, а про те, як Максим смішно насупив брови, коли розповідав про свого викладача. Навіть коли працювала, монотонно водячи шваброю по підлозі, згадувала тепло його долоні у моїй. Тоді, як засинала, останнім, що бачила перед очима, була його відкрита, тепла посмішка.

Почала помічати дрібниці, на які раніше не звертала уваги. Маленьку зморшку біля його очей, коли сміявся. Те, як засовує руки в кишені, коли трохи нервує. Як схиляє голову набік, коли уважно слухає. Кожна деталь, кожен жест, кожне слово записувалися в моїй пам'яті, і я прокручувала їх знову і знову, намагаючись знайти в них якийсь прихований сенс.

Сьогодні ми йшли центральною алеєю кампусу. Холодний вітер жбурляв у нас жовті листки – ніби граючись, ніби злегка дражнячи. Мені нічого не залишалося, окрім як щільніше закутатися в шарф.

– Замерзла? – одразу ж запитав.

– Трохи, – зізналася йому. – Треба було тебе змусити одягнути шапку, – пробурмотів він, і в його голосі були такі теплі й турботливі нотки, що в мене всередині все перевернулося.

І раптом, слідом за хвилею тепла, прийшла хвиля крижаного страху. А що, як я все це собі вигадала? Що, як ця його турбота – це лише почуття відповідальності, нав'язане нашими матерями? Що, як Орлов ставиться до мене, як до молодшої сестри, яку треба оберігати? Але ж раніше Максим вже мене поцілував... Ці думки дуже сильно мене виснажували.

Мій настрій був схожий на маятник. Одна його посмішка, один випадковий дотик – і я злітала до небес, сповнена божевільної надії. Але потім, наодинці у своїй кімнаті, падала в безодню сумнівів. Що взагалі знаю про нього? Про що думає, коли дивиться на мене? Що в нього в голові? Цей хлопець може бути ким завгодно: і тим, хто розповідає дурнуваті історії про квас, і тим, хто мовчки стояв у сквері, дивлячись на моє приниження.

Ця невизначеність вбивала. Так відчайдушно боялася прив'язатися, повірити, щоб потім знову не було так боляче. Але, здається, було вже запізно, тому що встигла прив’язатися.

Ми дійшли до перехрестя, де наші шляхи розходилися.

– Мені туди, – тихо сказала, показуючи на свій корпус.

– Я знаю, – відповів він. – Ходімо, проведу тебе.

Ми мовчки йшли далі. Навколо снували студенти, але мені було все одно на них. Помічала лише його плече поруч зі своїм, те, як він обережно веде мене, коли ми розминаємося з натовпом. Помічала, як уповільнює крок, підлаштовуючись під мій.