Глава 33

– Рито, що сталося? – запитав Максим, нахилившись до мене, його посмішка трохи потьм’яніла. – Ти зблідла.

Підняла на нього очі. Його обличчя, ще мить тому розслаблене і усміхнене, тепер було сповнене тривоги. Cлова з повідомлення пульсували в мене в голові, отруюючи все навколо.

Не знала, що робити. Частина мене хотіла сховати телефон, збрехати, сказати, що це помилка. Не втягувати його. Не руйнувати цей день остаточно. Але інша, більш раціональна частина, розуміла, що я не можу впоратися з цим сама. Це стосувалося Віки. А отже, це стосувалося і його.

Тремтячою рукою мовчки простягнула йому телефон. Погляд Орлова ковзнув по екрану. Бачила, як риси обличчя миттєво стали жорсткими. Перечитав повідомлення ще раз, потім підняв на мене важкий, серйозний погляд. Легкість між нами зникла безслідно.

– Хто це? – тихо, але владно запитав.

– Невідомий номер, – прошепотіла у відповідь.

Хлопець повернув мені телефон. Його пальці на мить торкнулися моїх, вони були холодними, як лід.

– Це може бути пастка. Спроба посварити вас з Вікою, змусити її віддалитися від нас.

– Або це може бути правда, – мій голос тремтів. – Дем’ян.. він викликає тривогу.

Замислився, барабанячи пальцями по столу. Його мозок працював швидко, аналізуючи ситуацію.

– Проблема в тому, що ми не можемо просто прийти до Віки і показати їй це. Схоже, вона довіряє йому, раз підпустила так близько. 

Він мав рацію. Віка може не повірити нам, може подумати, що ми занадто емоційні або ревнуємо. Що ми вигадуємо. Особливо я.

– То що нам робити? – з розпачем запитала. – А раптом саме зараз він щось з нею зробить?

– По-перше, не панікувати. Я б не став так сліпо довіряти невідомому. Це міг би бути хто завгодно, ходімо.

– Куди?

– Треба знайти Віку.

Ми поспіхом вийшли з бібліотеки. Легкість і спокій, які зароджувалися між нами, були безжально зруйновані. Мене знову охопила паніка. Йшли швидко, майже не розмовляючи. Кав'ярня, про яку казала Віка, була в іншому кінці кампусу.

Ми майже дійшли до площі перед головним корпусом, коли він раптом різко зупинився, потягнувши мене за руку за ріг будівлі.

– Стій. Дивись.

Я обережно визирнула. Там, біля фонтану, стояли вони. Віка і Дем'ян. Просто розмовляли. Дівчина тримала в руках стаканчик з кавою, а її новий друг щось спокійно говорив, а вона слухала, іноді киваючи. На її обличчі не було ні страху, ні напруги. Просто иглядала... спокійно. Навіть розслаблено.

Ми спостерігали за ними кілька хвилин. Потім хлопець подивився на годинник, сказав їй ще кілька слів, розвернувся і спокійно пішов у бік виходу з кампусу. Подруга ще трохи постояла, допила свою каву і так само спокійно попрямувала до свого навчального корпусу.

Нічого. Абсолютно нічого загрозливого не сталося.

– Я нічого не розумію, – прошепотіла. – Може, він просто чекає слушного моменту?

Максим довго мовчав, дивлячись на спорожнілу площу і глибоко замислившись.

– Рито, – нарешті промовив, повертаючись до мене. – Подумай. Хто відправляє анонімні повідомлення з погрозами?

– Той, хто хоче нашкодити, – невпевнено відповіла.

– Не просто нашкодити. Той, хто хоче посіяти паніку і недовіру. Наш переслідувач хоче, щоб ви з Вікою були самі. Щоб боялися кожного, хто до вас наближається. Щоб не довіряли нікому.

І тут почала розуміти, до чого він веде.

– Цей Дем'ян – нова людина у вашому оточенні. Зрозуміло, що ми не будемо йому одразу довіряти, яким би він не був, – продовжував, дивлячись мені в очі. – Він ідеальна мішень. Надіслати таке повідомлення – це найпростіший спосіб змусити нас нервувати, робити дурниці, можливо, навіть посваритися з Вікою. Це класична маніпуляція.

– Тобто, ти думаєш, що повідомлення – це... брехня? – все ще не могла в це повірити.

– Думаю, що це провокація, – обережно поправив. – І найгірше, що можемо зробити зараз – це піддатися їй. Зірватися, почати розслідування, влаштувати Віці допит... Ми будемо грати за його правилами. І він переможе, навіть нічого не роблячи.

Його слова були настільки логічними, що потроху почали розсіювати туман моєї паніки. Максим не заперечував небезпеку, а обмірковував можливу тактику ворога.

– Не кажу, що треба повністю розслабитися, – додав хлопець. – Я обов'язково перевірю цього Дем'яна. Тихо і непомітно. Але ми не можемо дозволити якійсь анонімці керувати нашим життям і руйнувати кожен наш день.

Подивився на мене, і на його обличчі знову з'явилася та сама втомлена, але тепла посмішка.

– То що? Булочки ще чекають, готова?

Видихнула. Важкий тягар, що тиснув на мої груди, раптом став набагато легшим. Він мав рацію. Піддатися паніці – означало програти.

– Так, – тихо сказала, і цього разу моя посмішка була справжньою.

Ми розвернулися і повільно пішли в інший бік, подалі від навчальних корпусів і тривог, ніби залишаючи за спиною невидиму межу, що відділяла світ небезпеки від світу звичайного життя. Ми не поїхали на тролейбусі. Натомість Максим повів мене вузькими, тихими вуличками, про які навіть не здогадувалася. Здавалося, ми потрапили в інший Київ – старий, затишний, де час уповільнив свій хід.