Глава 32

Віка сиділа на ліжку і задумливо прокручувала в пальцях простий олівець. Вона навіть не замітила, що я прийшла. Схоже, її думки були десь далеко.

– Привіт, – тихо промовила я, тим самим даючи зрозуміти, що вже прийшла.

Дівчина якось різко підірвалася, ніби її застали на гарячому, але в наступну ж мить якось зацікавлено почала вдивлятися в моє обличчя. Відчувала себе ніби під лупою в той момент.

– Щось не так? – перша перервала тишу, не витримавши такого наполегливого погляду.

– Та ні, все добре, Рито, – якось неоднозначно відповіла і запитала: – Як день провела?

Схоже, від неї було важко щось приховати. Вона все розуміла. Можливо, навіть краще, ніж я сама. Почала переодягатися, ніби не помічаючи цього прискіпливого погляду. Я не могла поділитися з тим, що відбулося навіть з нею, своєю найкращою подругою. Це було занадто особисте.

– Нормально, – сухо відповіла. – А ти? Тебе провів твій друг, так?

Схоже, вона зрозуміла, що нічого не скажу, тому відповіла:

– Так, Дем’ян. Тепер Максиму непотрібно буде за мною приглядати.

Я завмерла. Хто такий був цей Дем’ян і чи йому дійсно можна було довіряти? І що це означало для нас? Тепер Максим буде наглядати тільки за мною? Від цього припущення в мене з’явилося якесь дивне відчуття. Вже навіть підкралися сумніви, чи дійсно цього не хотіла, коли ще раніше була такою впевненою.

– Дем’ян? Хто він такий? – поцікавилася в дівчини.

– Та… ніхто, забудь. Новий знайомий, – відмахнулася вона, – Ти їла щось? Тут ще залишився суп, який сьогодні варила.

І тут зрозуміла, що розмова закінчена. Вона теж не хоче нічого розповідати. Відчула, як це, коли твою ж реакцію обертають проти тебе.

Рисовий суп. Взяла ложку, а потім ще одну. Він був смачний, хоча з дитинства ненавиділа цю страву, але, схоже, з віком якось починаєш все переосмислювати. Він нагадав мені про дім, про те відчуття тепла, якого була позбавлена, і якого, якщо подумати, ніколи в мене не було. Я завжди відчувала себе незрозумілою і неприйнятою навіть в присутності своїх батьків.

На завданнях було так важко зосередитися, попри всі прикладені зусилля. В голову лізли спогади з нашої так званої “втечі”. Мені було дійсно добре з Максимом, і це через це усвідомлення ставало не по собі. Перед очима стали ввижатися його очі, посмішка, коли він говорив за гарячий шоколад з квасом, і те, як забавно щурився на сонці. А ще його обійми… ще такого затишку і тепла напевно ніколи не відчувала. Ці думки були зайвими, непотрібними, але чомусь ніяк не хотіли від мене відлипати.

Змогла заснути десь близько дванадцяти. Сновидінь ніяких не було. Був лише спокій без темних коридорів, переслідувачів та байдужих поглядів. Вперше за багато місяців ніч була просто тихою, темною порожнечею, що давала відпочинок.

Прокинулася не від поштовху паніки в грудях, а від м'якого сонячного світла, що пробивалося крізь штори. І це відчуття спокою було настільки незвичним і крихким, що боялася поворухнутися, аби його не злякати. Вдруге вже так прокидаюся, і все, схоже, завдяки йому.

Не знаю, чому але перед зустріччю з Максимом я якось особливо нервувала. Весь мій одяг, який був у нашій з Вікою шафі, тепер здавався мені жахливим. Всі ці безрозмірні темні толстовки і джинси були настільки схожими між собою, що аж нудило. Напевно, вперше за довгий час мені захотілося одягти щось інше. Але хіба це мало сенс? Я буду виглядати в чомусь іншому ще більш недоречно і безглуздо. То чи є в цьому хоч якийсь сенс?

Подивилася на себе в дзеркало і однозначно зрозуміла, що ні. Ці худі плечі, руки, синці під очима. А де моя талія? Її зовсім немає... Важко зітхнула. Як така потвора, як я, може хоч комусь сподобатися? Не бути мені як та бабуся на старості років у тому тролейбусі. У мене немає нічого, що може закохати в себе іншу людину, ні зовнішнього, ні внутрішнього. Я ж знаю, що варто дізнатися мене краще, і вся симпатія по відношенню до мене просто зникне без сліду. Таке життя. Я нікому ніколи не подобалася і не буду, але чомусь зараз від цього усвідомлення ставало якось особливо боляче.

– Слухай, Рито, у мене тут завалялася одна сукня, – ніби ненароком сказала сусідка. – Мені вона вже трохи мала, а тобі буде в самий раз. На твоїй фігурі буде класно виглядати.

Я була так заглиблена у свої думки, що навіть підскочила від її голосу.

В руках Віка тримала красиву в'язану сукню кавового кольору. Вона мала трохи приспущену лінію плечей, вузькі рукави, що закінчувалися біля ліктів, і тонку резинку на талії, яка ледь помітно підкреслювала силует.

Мало віриться, що цю сукню вона запропонувала вдягнути просто так. Найімовірніше, подруга зробила це навмисно, коли побачила, як критично передивляюся свій гардероб.

Мене майже одолала спокуса одягти цю сукню, але в останню мить передумала. Що зі мною сталося, що я взагалі про це все замислилася? Чому мене раптом перестала влаштовувати моя повсякденна одежа? Ох, я навіть боялася замислитися над відповідями на ці питання.

Дівчина тільки знизала плечима, але сукню не прибрала назад зі словами «Може колись надумаєш одягти». Але я точно знала, що цього не станеться. Вона була занадто красива й елегантна, щоб пасувати мені.

Але чомусь перед виходом все ж затрималася перед дзеркалом, вдивляючись у своє відображення. Так відчайдушно хотілося хоч щось зробити, хоч трохи прибрати цю блідість свого обличчя. І тут згадала про туш, яка без діла завалялася в моїй чорній сумці. Купила колись, але так і не наважилася нафарбуватися нею. Це все було занадто яскраво і незвично для мене.