Глава 30

Ранок після тієї ночі був напрочуд тихим. Прокинулася пізніше звичного. Сонце світило у вікно, але його промені здавалися приглушеними, ніби боялися порушити спокій, який несподівано посилився в моїй душі. І це було таке незвичне відчуття, коли не прокидаєшся від хвилювання, в якому, здається, тонеш. Але все одно відчувалася фізична втома. Ніяк не хотілося вставати з ліжка, бо тут справді так добре й затишно, проте потрібно було вставати і повертатися в холодну реальність. Погляд одразу впав на стіл, де стояла пляшка води. одразу згадався Максим і його тихий, хрипкий голос, що розповідав про минуле і його втомлений, але теплий погляд.

Повільно сіла на ліжку. В кімнаті було тихо, Віка ще спала, з головою сховавшись під ковдрою. Я торкнулася пальцями пляшки з водою. Знову цей холодний пластик. Все це було насправді. Його зізнання, несподівана допомога, дорога додому під тьмяними ліхтарями. Тепер почала дивитися на нього як на зовсім іншу людину – складну, зі своїми шрамами і своїм болем, яка вирішила чомусь показати їх саме мені.

Від цієї думки по шкірі знову пробігли мурашки. Це було дивне, незрозуміле відчуття. Суміш страху перед цією новою, неочікуваною відкритістю і дивного, солодкого полегшення від того, що я, можливо, не така вже й самотня у цьому світі.

Коли прокинулася Віка, вона довго мовчки дивилася на мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи я все ще та сама Рита, що й учора. Мені залишилося лише сидіти за столом і робити вигляд, що читаю конспект, але насправді просто дивилася на літери, не розуміючи їхнього сенсу.

– Як ти? – нарешті тихо запитала вона. В її голосі не було звичної бадьорості, лише обережна турбота.

– Не знаю, – чесно відповіла, не піднімаючи голови. – Втомилася від усього. Але… спала добре. Без сновидінь.

Це була правда. Вперше за багато тижнів мене не мучили кошмари.

Віка, здається, здивувалася моїй відповіді. Помовчала, а потім підвелася і, нічого не кажучи, поставила чайник, а потім мовчки поставила переді мною чашку гарячого, ароматного чаю. Це був її спосіб сказати "я поруч", і я була за це безмежно вдячна.

Ми збиралися на пари в новій, незвичній тиші. Вона не була гнітючою чи ворожою, а скоріше замисленою. Здавалося, ми обидві намагалися осягнути зміни, що сталися за одну ніч. Віка більше не виглядала зацькованою, а я більше не відчувала себе її охоронцем. Ми знову були просто подругами, які потрапили в складну ситуацію.

Коли ми були готові, я відчула, як моє серце тривожно стислося. Зараз ми вийдемо, і він буде там. Не знала, як поводитися, що казати після всього, що було.

– Рито, – покликала мене Віка біля дверей. – Що б там учора не сталося... я рада, що він був поруч з тобою.

Кивнула, не в змозі вимовити ні слова. Здається, я теж була рада. І це лякало мене найбільше.

І тут я наважилася, оскільки розуміла, що справжня загроза нікуди не зникла. Те почуття безпеки, яке відчували поряд із Максимом було оманливим.

– Віко, – тихо почала, сідаючи на край її ліжка. – Нам треба поговорити.

Вона одразу напружилася, схоже вона вже розуміла, що розмова буде важкою для неї.

– Про що?

– Про те, що відбувається, – наполягала, намагаючись говорити якомога м'якше. – Ми не можемо вічно ховатися за спиною Максима. Не знаємо, хто ця людина, чого вона хоче насправді, і чи зупиниться вона. Ти віддала коробку, але він напав на тебе після цього. Це нічого тобі не говорить?

Її обличчя зблідло, а погляд став скляним. Дівчина дивилася крізь мене.

– Він отримав те, що хотів і більше не з'явиться.

– Ти не можеш знати цього напевно! – я відчувала, як у мені закипає безсиле роздратування. – Ти маєш мені хоча б щось пояснити. Хто він? Звідки ти його знаєш? Що було такого в тій коробці?

Кожне моє запитання змушувало її стискатися все сильніше. Сусідка похитала головою, її губи тремтіли.

– Я не можу, Рито. Будь ласка, не питай. Чим менше ми про це говоримо, тим безпечніше. Не можу ризикувати… нею.

Вона мала на увазі свою сестру. Це був її головний страх, її клітка, ключ від якої був у руках невідомого покидька.

– Але ж ми вже ризикуємо! — майже благала я. – Кожен день! Можливо, якби знала хоч щось, якусь деталь, ми б могли щось придумати!

– Нічого ми не придумаємо! – різко відповіла Віка, і в її голосі пролунала істерична нотка. – Немає ніякого плану, Рито! Єдиний план – сидіти тихо і молитися, щоб він про нас забув. Будь ласка, давай більше ніколи не будемо про це говорити. Прошу тебе.

Підняла на мене очі, і в них стояли сльози. Це був погляд зацькованої тварини, яка готова гризти навіть руку, що намагається їй допомогти, аби її лише залишили у спокої.

І тут я зрозуміла, що програла. Стіна її страху була занадто високою і товстою. Не могла пробитися крізь неї.

– Добре, – важко зітхнула, підводячись. – Добре, Віко. Як скажеш.

Розмова закінчилася, так і не почавшись. Знову залишилася ні з чим. І відчуття безсилля, від якого на мить чомусь позбулася минулої ночі, повернулося з новою, подвоєною силою.

Ми вийшли з гуртожитку в гнітючій тиші. Розмова з Вікою, а точніше, її відсутність, важким каменем лежала у мене на душі, повертаючи відчуття безвиході. Віка йшла поруч, дивлячись у землю, і я знала, що вона так само переживає, закрившись у своїй клітці страху.