Глава 28

Мої слова повисли в тиші нашої кімнати. Віка довго мовчала, її погляд був прикутий до постаті внизу, що нерухомо стояла біля входу в гуртожиток. Вона не виглядала здивованою. Лише втомленою.

– Отже, тепер ми його бранки? – Нарешті тихо запитала вона, і в її голосі не було іронії, лише гірка констатація факту. 

– Здається, так, – тихо відповіла я.

 – Це все через мене, Рито, – прошепотіла, відвертаючись від вікна. – Вибач, що втягнула тебе в це. І його теж.

Не знала, що на це відповісти. Дівчина мала рацію, але звинувачувати її було б жорстоко.

Ми збиралися на пари в гнітючій, нервовій тиші. Кожен рух був механічним, кожен звук – занадто гучним. Намагалася не дивитися у вікно, але знала, що він все ще там. Його присутність відчувалася навіть крізь стіни. Наша кімната, наш маленький притулок, перестала бути безпечним місцем. Тепер були повністю залежні від Максима.

Коли були готові, взяла до рук телефон. Це було найважче. Схоже, тепер від нього точно не вийде здихатися.

"Ми готові," – написала, і палець надовго завис над кнопкою "відправити". Нарешті, змусила себе це зробити.

Він сидів на лавці і дивився в телефон, щось гортаючи, але коли ми надійшли, то одразу ж ніби міг впізнати нас по крокам, підняв голову і зосередив свій погляд на Віці.

Коли приблизилися промовив:

– В мене був час обдумати все, і я хочу сказати, що поважаю рішення не йти в поліцію, навіть якщо незовсім з ним згоден. Але що ми будемо робити із загрозою для твоєї сестри? Ми не можемо просто сидіти і чекати. 

Віка здригнулася і злякано озирнулася, ніби боячись, що хтось може нас підслухати. 

– Тихо! Не тут, – прошипіла вона. – нічого ми не будемо робити. Він нічого не зробить, якщо я буду поводитися тихо, бо вже отримав те, що хотів.

Орлов зробив крок ближче, змушуючи нас говорити ще тихіше. Його обличчя було серйозним і невблаганним.

– Тихо? Віко, він напав на тебе вчора. Після того, як отримав коробку. Ти справді віриш, що буде дотримуватися якихось правил? Твоя сестра стало його головним важелем тиску на тебе.

– І що ти пропонуєш? – В її голосі з'явилася істерична нотка. Подзвонити батькам? Щоб у батька стався серцевий напад? Щоб вони дізналися, в якому лайні була? Нізащо!

– Є різниця між "нічого" і "все", – спокійно, але твердо відповів Максим, – ми не будемо втягувати батьків. Але попередити твою сестру – наш обов'язок.

– Я не можу! – Випалила дівчина. – Що їй скажу? "Агніє, за тобою може стежити один покидьок, з яким в мене давні рахунки"?

– Скажи що завгодно, – втрутилася я, стаючи між ними. Бачила, що Віка на межі, – скажи, що тобі наснився поганий сон. Скажи, що в місті з'явився маніяк. Будь-що. Але ти мусиш їй подзвонити. Зараз же. Максим правий.

Простягнула їй свій телефон. Сусідка дивилася на мене, потім на Орлова. Вона була загнана в кут, бо розуміла, що ми не відступимо. З тремтячими руками взяла телефон, відійшла на кілька кроків і набрала номер.

Ми мовчки чекали, вдаючи, що розглядаємо оголошення на дошці, але я чула уривки її розмови.

– Привіт, сонце... Так, у мене все добре... Ти зараз в школі? Слухай, у мене дивне прохання... – Її голос намагався бути бадьорим, але це погано виходило. – Можеш, будь ласка, найближчі пару тижнів бути дуже, дуже обережною?.. Ні, нічого не сталося, правда... Просто... мені дуже поганий сон наснився... Дуже реалістичний... Так, дурня, знаю... Просто пообіцяй мені, добре? Для мене. Добре, люблю тебе, бувай.

Вона повернулася до нас, її обличчя було блідим, як полотно. Простягнула мені телефон. 

– Зробила, що ви хотіли, – її голос був холодним і відстороненим, – тепер задоволені?

Вона не чекала на відповідь. Просто розвернулася і, не дивлячись ні на мене, ні на Максима, пішла в бік університету. Її спина була прямою і напруженою, як натягнута струна. Кожен її крок був різким і сповненим мовчазного гніву. Вона злилася. На нього – за те, що змусив. І на мене – за те, що я його підтримала.

Ми з Максимом переглянулися. В його очах побачила ту саму суміш безсилля і тривоги, яку відчувала сама. Мовчки кивнув, і ми рушили за нею, зберігаючи дистанцію, як два наглядачі, що ведуть приречену підопічну.

Ця хода була ще гіршою, ніж попередня. Тоді нас об'єднував страх. Тепер нас роз'єднувала образа. Віка йшла на кілька кроків попереду, демонстративно ігноруючи нас. Ми були позаду, розділені незручною тишею.

Коли ми підійшли до нашого корпусу, сусідка навіть не зупинилася.  

– Я на пари, – кинула подруга через плече, не обертаючись, і зникла у дверях. Стіна між нами стала ще вищою.

Ми з Максимом залишилися самі. Тиша, що запанувала, була оглушливою. 

– Вона злиться, – нарешті промовив, дивлячись на двері, в яких вона зникла.

– А ти чого очікував? – Різко відповіла. Мій власний розпач і почуття провини шукали виходу, і він був найближчою мішенню. – Ми змусили її подзвонити сестрі і збрехати, налякавши її. 

– Це було правильно, Рито, – його голос був спокійним, але твердим, – і ти це знаєш. Краще так, ніж потім шкодувати, що ми нічого не зробили.