Глава 27

Його рука була теплою і напрочуд міцною. Вона тримала мою, і я не наважувалася її відпустити.

І не хотіла.

І це було найстрашніше з усього, що сталося за цю ніч.

Час завмер. Звуки нічного міста, холодний вітер, що кусав щоки, – все це зникло. Існував лише цей дотик. Простий, тихий, але він зміг перевернути світ з ніг на голову. Роками будувала навколо себе стіни з ненависті, презирства і болю. Ця ненависть була моїм щитом, моєю бронею, моєю єдиною зрозумілою реакцією на нього. А він одним цим жестом, однією фразою про те, що вірить у мене, пробив цю броню наскрізь.

Я дивилася на наші з'єднані руки, а потім повільно підняла погляд на його обличчя. Максим не посміхався. Дивився на мене так само серйозно, і в його очах бачила не жалість, а якесь глибоке, майже болісне розуміння. Бачив мій страх, мою невпевненість, і не відвертався.

Моє серце калатало так гучно, що була впевнена – він це чує. Мала б вирвати свою руку, сказати щось уїдливе, відштовхнути його, відновити звичну дистанцію. Але не могла. Тепер вже зовсім по-іншому дивилася на нього через останні події. І від цього усвідомлення просто стояла, паралізована цим несподіваним, забороненим теплом.

Здається, сам відчув, що цей момент затягнувся, що повітря між нами стало занадто густим. Ледь помітно стиснув мої пальці на прощання і обережно відпустив мою руку. Одразу ж сховала її в кишеню, ніби намагаючись зберегти його тепло, і водночас соромлячись цього бажання.

– Вже пізно, Рито, – його голос прозвучав тихіше, втративши свою попередню твердість, – і дуже холодно. Тобі треба спробувати заснути.

Орлов розвернувся і пішов з балкона першим.

Я залишилася стояти ще кілька секунд, намагаючись впоратися з бурею, що вирувала всередині. Потім, як автомат, пішла за ним на кухню.

Атмосфера була ще більш незграбною, ніж раніше. Він не дивився на мене, а я – на нього. Ми рухалися в маленькому просторі кухні, намагаючись не торкнутися одне одного, ніби між нами була невидима стіна, яка водночас і притягувала, і відштовхувала.

– На добраніч, Рито, – тихо сказав, зупинившись біля дверей своєї кімнати.

– На добраніч, – ледь чутно відповіла, не піднімаючи голови.

Двері за ним тихо зачинилися.

Я залишилася сама. Віка спала в кімнаті. Арес мирно сопів біля дверей. Тиша. Але тепер вона була іншою, тому що була сповнена його голосом, поглядом та відчуттям руки на моїй.

Підійшла до своєї розкладачки і безсило опустилася на неї. Подивилася на свою долоню. Вона все ще ніби пам'ятала його дотик.

Мій ворог. Людина, яку звинувачувала у своїх найгірших спогадах. Він щойно врятував мене від реальної небезпеки. Побачив мою найглибшу невпевненість і замість того, щоб посміятися, подарував мені найщирішу підтримку, яку коли-небудь отримувала.

Заснула не тому, що заспокоїлася, а тому, що в моєму мозку просто не залишилося сил, щоб думати. 

Але через декілька годин неспокійного сну, прокинулася від різкого, болючого спазму у власному тілі. На мить мені здалося, що все ще біжу, що холодна рука переслідувача стискає моє зап'ястя. Сіпнулася, розплющила очі і побачила над собою незнайому стелю.

Стеля. Біла, порожня, з єдиною самотньою лампочкою.

Знадобилося кілька секунд, щоб реальність повернулася. Це була не моя кімната в гуртожитку. Я була на розкладачці, на чужій кухні. Повітря пахло кавою і фарбою. Поруч тихо гудів холодильник. І спогади про минулу ніч накрили мене, як цунамі. Парк. Тінь. Крик Віки. Собака. І рука Максима, що тримала мою.

Повільно сіла. Кожен м'яз нив. Подивилася на свої долоні. Вони не тремтіли. Але все ще відчувала фантомне тепло його дотику.

Тихо, намагаючись не шуміти, підвелася і зазирнула до кімнати. Віка спала на матраці, загорнувшись у плед, як у кокон. Вона дихала рівно, але її обличчя було блідим, а під очима залягли темні тіні. Біля її ніг, згорнувшись калачиком, спав Арес. Навіть уві сні він ніби охороняв її.

Повернулася на кухню і підійшла до вікна. Світало. Сіре і похмуре світло нового дня просочувалося крізь хмари. Місто прокидалося. Внизу вже з'явилися перші машини, поспішали на роботу поодинокі перехожі. Їхнє життя йшло своїм звичним шляхом, ніби нічого не сталося. А мій світ перевернувся.

Двері однієї з кімнат тихо рипнули. Я завмерла. У коридорі з'явився Максим. Він був уже одягнений у прості джинси і темний светр. Побачивши мене, на мить зупинився. Ніяковість минулої ночі знову повисла між нами.

– Доброго ранку, – тихо промовив, – як спалося?

Це було таке нормальне, таке буденне питання, що воно прозвучало абсолютно абсурдно.

 – Не дуже, – чесно відповіла.

– Так і думав. – він пройшов до кавоварки, – кави?

Мовчки кивнула. Мені потрібен був допінг, щоб пережити цей день.

Мовчки готував каву, а я мовчки спостерігала. Тиша була густою, але вже не ворожою. Вона була сповнена невідомістю. Нарешті хлопець простягнув мені чашку.

– Нам треба поговорити, – сказав він, коли я взяла напій.

Я напружилася, готуючись до найгіршого.