Глава 26

Кроки в коридорі були неквапливими, трохи важкими, ніби Максим змушував себе рухатися. Кожен звук – тихий скрип мостини, ледь чутне шарудіння одягу – відлунював у моїй голові, як удар грому. Я завмерла, серце шалено калатало, віддаючи глухим стукотом у скронях.

На кухні спалахнуло різке, холодне світло люмінесцентної лампи. Воно било по очах після нічної темряви, роблячи всі предмети пласкими і неживими. Я інстинктивно ще глибше втиснулася в тінь, затамувавши подих.

Він зайшов на кухню з видимою втомою в кожному русі. Його плечі були опущені, волосся скуйовджене. Рухався не так плавно, як зазвичай, а трохи різко, ніби його тіло не до кінця його слухалося. Знав, що я тут і не сплю, але намагався діяти так, ніби його візит на кухню – звичайна справа, що не має до мене жодного стосунку. Не грав, не намагався тримати себе, а був справжнім. Як тоді, у парку на лавці.

Підійшовши до однієї з верхніх шаф, відчинив її. Дверцята тихо скрипнули. Його рука, коли простягнув її всередину, ледь помітно тремтіла. Цей легкий тремор я помітила одразу, і він здався мені більш тривожним, ніж будь-яка відкрита агресія. Хлопець дістав маленьку білу пляшечку з таблетками.

Його пальці виявилися неслухняними. Довго не міг відкрутити кришку, а коли нарешті відкрутив, то не зміг витрусити одну таблетку на долоню. Дві маленькі білі горошини впали на стільницю з тихим стукотом, що пролунав у нічній тиші, як постріл. Роздратовано видихнув і, схопивши одну з них, затиснув у кулаці.

Потім підійшов до раковини, налив повну склянку води. У темному склі балконних дверей бачила його відображення – розмите, примарне. Його обличчя було блідим, щелепи міцно стиснуті. Заплющив очі, ніби збираючись з силами, чи то відчуваючи біль. Я бачила, як важко підіймаються і опускаються його груди. Глибокий, уривчастий вдих – і він швидко проковтнув таблетку, запивши її кількома великими ковтками води.

Стояв так кілька секунд, спершись вільною рукою на стільницю, опустивши голову. Його кісточки пальців побіліли від напруги. Здавалося, чекав, доки подіють ліки, доки буря всередині нього хоч трохи вщухне.

І в цю мить він повільно підняв голову і подивився прямо на своє відображення у склі. І, звісно, побачив за ним мою застиглу постать у темряві балкона.

– Вибач, не хотів тебе турбувати, – тінь ніяковості розлилася по його обличчі від того, що його застали в такий вразливий момент, але в наступну мить знову проявилася його звична маска – суміш втоми і холодної стриманості. Мої ж очі, напевно, зараз відображали розгубленість та ніяковість, і я не могла, як він, одягнути маску, – але забув прийняти ліки.

На це нічого не відповіла, продовжуючи стояти на балконі. Його дихання, судомне спочатку, з кожною миттю вирівнювалося. І, коли, здавалося, прийшло вже в норму, він запитав тихим, трохи хрипким голосом:

– Тобі теж не спиться? – І потім додав ніби між іншим: – Віка, здається, вже заснула.

Лише ледь помітно кивнула головою, не в змозі вимовити ані слова. Вже напружилася, готуючись до потоку питань, але їх не було. У відповідь на мій страх пролунала лише тиша. Була вдячна йому, що не став допитуватися за те, що відбулося нещодавно. Мені захотілося від цього відмежуватися хоча б на ніч. Віка не погодиться йти в поліцію, і я навіть не уявляла, як їй допомогти.

Він повільно, ніби зважуючи кожен свій рух, увійшов на балкон. Став не поруч, а з іншого боку, спершись на перила. Дотримався дистанції. Просто був поруч, але не намагався лізти у мій простір, і я була вдячна йому за це. Вітер торкався моєї шкіри і розвивав моє довге неслухняне волосся. Холод почав просочуватися крізь одяг, але продовжувала просто стояти.

Внизу, під нами, розкинулося нічне місто – мерехтливий, дихаючий океан вогнів. Золоті артерії проспектів, помаранчеві плями житлових кварталів, холодні білі іскри офісних будівель, що ніколи не сплять. Десь далеко, ледь чутно, завивала сирена, але цей звук був настільки далеким, що здавався частиною міського шуму, схожого на глибокий, низький гул величезного звіра, що заснув. Повітря було прохолодним і чистим, воно пахло озоном і далеким дощем.

Двоє людей, що дивляться на спляче місто, але бачать зовсім різне.

Для мене ця картина була втіленням хаосу. Я бачила не красу, а розрив. Як мільйони вікон, і за кожним з них було життя, про яке нічого не знала, життя, яке було нормальним, спокійним, безпечним. Мережа вулиць здавалася не впорядкованою, а заплутаною, як мої власні думки. Темні плями парків і скверів між будинками були як провали в пам'яті, як той жах, з якого ми щойно вирвалися. Кожен вогник, що рухався внизу – фари самотньої машини – був як спалах тривоги в моїй свідомості. Це місто було величезне – і байдужість його боліла більше, ніж усе пережите. Від чого відчувала лише страх і безмежну самотність посеред нього.

Що бачив він, я не знала.

Скосила на нього погляд. Максим стояв, спершись на холодні металеві перила, і його профіль чітко вирізнявся на тлі нічного неба. Не рухався. Його погляд був спрямований кудись у далечінь. Чи бачив він у цьому місті порядок? Можливо, бачив у цих лініях вулиць логіку, яку я втратила? Або, може, він, як і я, бачив лише відображення власного внутрішнього хаосу? Його мовчання було важким, як камінь. Воно не заспокоювало, а тиснуло, сповнене невисловлених слів, таємниць і тієї провини, про яку тепер знала, але не розуміла до кінця.

Ми стояли пліч-о-пліч, на одному маленькому балконі, але між нами пролягала прірва. І кожен з нас вдивлявся у свою власну темряву, віддзеркалену у вогнях чужого, байдужого міста.