Глава 23

Ми йшли мовчки. Холодне нічне повітря кусало за щоки, а тиша між нами, здавалося, важила тонну. Міцно тримала руку Віки, відчуваючи крізь шкіру її напружене тремтіння. Ми зробили вже кілька кварталів, і з кожним кроком темна, загрозлива пляма парку наближалася.

Я більше не могла витримувати цієї мовчанки. Мені потрібно було знати. Потрібно було зрозуміти глибину прірви, до якої ми йшли.

– Віко, – тихо почала, не зупиняючись, – розкажи мені все. Чому ти так боїшся? Що саме він тобі сказав?

Вона не відповіла одразу. Лише стиснула мою руку у відповідь. Кілька секунд думала, що вона промовчить, але потім все ж заговорила, і її голос був тихим, ламким, сповненим відчаю.

– Він… він не просто погрожує мені, Рито. Якби йшлося лише про мене, я б, може, і плюнула на все. Сховалася б, поїхала… Але…

Сусідка зупинилася, важко ковтнувши повітря.

– У мене є молодша сестра. Агнія. Їй шістнадцять. Він знає про неї. А сьогодні подзвонив і сказав… – Її голос зірвався. – Він сказав: "Твоя сестричка стала вже зовсім доросла. Бачив її, коли поверталася сьогодні від репетитора близько шостої. Вона вже так розквітла, правда? Справжня панянка. Буде дуже шкода, якщо таку гарну дівчину хтось 'образить' на тій темній вулиці. Або 'допоможе' дійти додому. Ти ж не хочеш, щоб її хтось образив?"

Крижаний жах пронизав мене наскрізь. Слова "образить" і "допоможе", сказані таким тоном, несли в собі огидний, неприхований підтекст. Це були не просто погрози. Це була обіцянка наруги.

– Чому… чому ти не подзвониш батькам? У поліцію? – Прошепотіла, хоча вже починала розуміти відповідь.

– Тому що це його наступна фраза! – Майже викрикнула вона. – "Якщо ти хоч слово скажеш копам чи своїм старим, я сприйму це так, що ти більше не хочеш бачити свою сестричку цілою. Жодного доказу в тебе немає. Нічого. Поки вони будуть приймати заяву, я встигну зробити все, що захочу. І винна будеш тільки ти".

Вона зупинилася і подивилася на мене, і в її очах була така суміш люті й безсилля, що мені самій стало страшно.

– Що маю робити, Рито? Ризикувати своєю сестрою? Молити Бога, щоб поліція спрацювала швидко? Я не можу! Не маю права! – Віка знову перейшла на шепіт. – А ця клята коробка… Це ж просто привід. Просто грає зі мною. Йому потрібна не вона, а я. Мій страх. Хоче побачити мене зламаною. Пропонує мені угоду: мій страх в обмін на безпеку моєї сім'ї. Він каже, що якщо прийду, принесу її і зроблю все, як він скаже, він зникне.

– Ти йому віриш? – Тихо запитала її.

– Ні, – чесно відповіла, і по її щоці скотилася сльоза, – я йому не вірю. Але чіпляюся за цю можливість. За цей один шанс із мільйона, що дотримає слова. Бо іншого вибору мені не залишив.

Потім ми зупинилися біля лавки під самотнім, миготливим ліхтарем, що кидав на землю тремтячі, нервові плями світла і стали чекати його. Час, здавалося, застиг у густому, холодному повітрі, що пахнув вогкою землею і гнилим листям. Я міцно тримала руку Віки, яка перетворилася на крижану брилу. Відчувала її страх шкірою, він просочувався в мене, але водночас змушував мою власну рішучість ставати твердішою, як сталь. Навіть сама не очікувала,  що можу бути такою. Але все ж кожен шелест листя в темряві, кожна тріснута гілка під вагою невидимої нічної тварини змушували серце шалено калатати в грудях.

І тут він з'явився. Не вийшов, а ніби витік з найтемнішої тіні під старим дубом, згустившись у високий, темний силует. Рухався з моторошною, плавною грацією хижака, навмисне тримаючись на межі світла, щоб його обличчя залишалося невидимою плямою.

– Ти принесла? Давай її сюди, – його тихий, владний голос прорізав тишу. У ньому не було прохання, лише наказ.

Віка здригнулася, але її голос, хоч і тремтів, прозвучав на диво твердо:

 – Ось. Забирай. І зникни з мого життя.

Немов під гіпнозом, зробила крок уперед і обережно поставила коробку на землю. Потім одразу ж відступила назад до мене, намагаючись відновити безпечну відстань.

Силует повільно, не поспішаючи, наблизився, увійшовши в коло тьмяного світла. Він не дивився на нас. Його погляд був прикутий до коробки. Нахилився та підняв її. На мить завмер, але потім дістав з кишені маленький телефон, увімкнув ліхтарик і, присвічуючи, відкрив кришку. Я бачила, як швидко перевіряв вміст, щось перевертаючи пальцями. Здавалося, шукав щось конкретне. Нарешті, задоволено закрив коробку, і напруга в його постаті трохи спала. Свою головну ціль отримав. На одну солодку, оманливу мить мені здалося, що зараз просто розвернеться і піде. 

Зненацька він зробив різкий, стрімкий крок уперед, скоротивши відстань між нами в одну мить. Перш ніж ми встигли зреагувати, схопив її за руку. Віка закричала – не голосно, а коротко, здушено, ніби з її легень вибили все повітря. Я спробувала відтягнути її, вчепившись в його рукав, але він був набагато сильнішим, як скеля. Потягнув її на себе, відрізаючи всі шляхи на спасіння.

– Відпусти її! – Закричала я, і мій голос потонув у нічній тиші. В розпачі озиралася навколо, але парк був порожнім. Ми були самі. Повністю самі. Це був кінець, і від цього було так нестерпно. 

Аж раптом у цій безвихідній тиші, що вже почала дзвеніти у вухах, пролунав звук. Він народився десь у темній алеї неподалік – низьке, грізне гарчання, що вібрувало в самому повітрі. Воно миттєво перейшло в шалений, лютий гавкіт – звук чистої, неприборканої агресії.