Глава 22

Дорога від планетарію до гуртожитку минула в повному мовчанні. Я йшла, як уві сні. Ще ці слова "Так ось воно що" лунали у мене в голові. Схоже, Віка знала більше, ніж хотілося би, як би не намагалася залишити все тільки між мною і ним.  Вона просто була поруч, і я була їй вдячна за те, що не стала допитуватися, що саме відбувається. Її мовчазна підтримка була для мене дуже цінною.

Я помилилася. Він не з Інгою, але що тоді означав той поцілунок? Не було вже нічого зрозуміло. 

Коли вже повернулась до кімнати, то безсило впала на ліжко і втупилася у стелю. Енергія наче розчинилася, яка ще нещодавно била ключем у планетарії. Все змінилося з появою Інги і її хлопця. Ненависть притупилася. Вона вже не була настільки сильною, як раніше. Це було іронічно: ще сьогодні вранці однозначно знала, хто він: мій ворог, покидьок, який не заслуговував на нормальне ставлення. А зараз Максим був… ким же він був? Я вже сумнівалася в тому, в чому раніше була так впевнена. А що якщо і все решта, за що ненавиджу його – непорозуміння?

Згадала його спантеличене, ображене обличчя. "Що я роблю не так?". Він справді не розумів. Він не грав. А я… я насолоджувалася його болем, впевнена у своїй праведності. Від цього усвідомлення було соромно, хоча все одно не знала до кінця його мотивів. Тепер броня із праведного гніву не працювала. Все виявилося складніше, ніж уявляла.

Гаряча хвиля сорому прокотилася по тілу, змушуючи мене здригнутися. Згадувала кожен свій холодний погляд, кожне зневажливе слово, кожну спробу показати йому, що він для мене – пусте місце. Чомусь завжди простіше ненавидіти, ніж намагатися побачити картину повніше.

Світ, який я так люблю в астрофізиці – світ чітких законів, зрозумілих траєкторій і передбачуваних зіткнень – раптом став нескінченно далеким. А світ людей, з їхніми нелогічними вчинками, прихованими мотивами і складними почуттями, навалився на мене всією своєю вагою. І в центрі цього світу був Максим Орлов, з яким, схоже, не все так однозначно.

— Всесвіт виявився простішим за людей, так? — тихо промовила Віка, ставлячи на стіл дві чашки з імбирним чаєм. Вона не дивилася на мене, даючи мені можливість не відповідати, але її слова влучили точно в ціль. Схоже, ця дівчина розуміла, що відбувається в моєму житті, куди краще за мене саму.

У голові пульсував тупий біль. Не могла більше залишатися в кімнаті. Чотири стіни, які зазвичай були моїм притулком, тепер тиснули, а тиша дзвеніла моєю плутаниною. Мені потрібне було повітря. Мені потрібен був порядок, чітке розуміння, що відбувається, хоча прекрасно розуміла, що в житті так це все не працює.

— Я... мені треба дещо взяти для семінару, — збрехала Віці, яка з розумінням кивнула.

Університетська бібліотека о цій порі була майже порожньою. Вона зустріла мене урочистою тишею і заспокійливим, ледь вловимим запахом паперового пилу та старого дерева. Тепле світло настільних ламп створювало затишні острівці в напівтемряві, і я попрямувала в найдальший куток, до стелажів з астрономії. Тут, серед формул і карт зоряного неба, де все підкорялося логіці та математиці, сподівалася знайти опору.

Безцільно ковзала поглядом по корінцях книг, намагаючись зосередитися на знайомих іменах вчених, але думки вперто поверталися до одного. До Максима. До його незрозумілого поцілунку. До його неіснуючої дівчини Інги.

І раптом, коли саме проходила повз вузький прохід між історією та філософією, почула голос. Знайомий, втомлений голос, що долинав з-за стелажа. Голос Максима.

Моє тіло зреагувало раніше за розум. Інстинктивно втиснулася в тінь між високими полицями, затримавши дихання так, що аж у грудях запекло. Серце шалено закалатало об ребра, ніби намагалося вирватися назовні, і я з жахом подумала, що він може його почути. Він з кимось розмовляв по телефону.

Його голос був напруженим, позбавленим звичної впевненості.

– Мамо, будь ласка, досить. Сказав же тобі, що все вирішу. Так, я говорив з нею... Ні, вона не "важка". Вона просто... в неї були причини так реагувати.

Кожне його слово падало в тишу бібліотеки, як камінь у воду, здіймаючи хвилі в моїй душі. Про кого він говорить? Не про мене ж, чи не так?

Настала пауза. Здавалося, вона тривала вічність. Він слухав, і я бачила крізь щілину між книгами, як напружилася лінія його щелепи.

– Тому що це моя провина! Добре? – Різко вимовив Максим, і в його голосі прорвався такий біль, що мені самій стало боляче. – Це все через мене. Тоді, два роки тому. Мав... я не знаю. Просто, будь ласка, не лізь у це більше. Я сам.

Орлов різко поклав слухавку, і звук обірваної розмови гучно відлунив у моїй голові. Бачила, як він стоїть, спершись лобом на холодний метал стелажа, і важко дихає. Його плечі опустилися. Він провів рукою по обличчю, і в цьому втомленому, розбитому жесті не було нічого від того впевненого "сина маминої подруги", якого знала. Потім хлопець повільно розвернувся і, не озираючись, пішов в інший бік.

А я залишилася стояти між стелажами, притискаючи до грудей якусь випадкову книгу з філософії і боячись поворухнутися. Повітря не вистачало.

"Це все через мене".

Ця фраза вдарила сильніше за будь-який ляпас. Вона розбила мою реальність. Та ретельно збудована картина світу, де я була жертвою, а він – байдужим свідком або навіть співучасником, розлетілася на мільйон гострих уламків. Він не просто стояв осторонь. Він звинувачував себе.