Глава 17

Ресторан "Старе Місто" зустрів нас гучною, але приглушеною музикою, брязкотом келихів і задушливим запахом дорогих парфумів. Щойно ми переступили поріг, я відчула, як на мене навалюється хвиля паніки. Шум, світло, десятки незнайомих облич – усе це вдарило по мені, змушуючи інстинктивно сховатися за спиною батька. Мої долоні миттєво стали вологими, а серце почало калатати так сильно, що, здавалося, його стукіт віддає у вухах.

Тітка Оля, мама Максима, виглядала розкішно. Вона підлетіла до нас, і її гучний, радісний голос змусив мене здригнутися. 

– Ритусю, дівчинко, як ти виросла! Яка красуня! – Оглянула мене з ніг до голови, і її погляд, хоч і був доброзичливим, здався мені оцінюючим, ніби сканувала кожен мій недолік. 

Ми сіли за великий стіл. Обрала місце в кутку, намагаючись стати якомога менш помітною. Навколо вирувало життя: люди сміялися, говорили тости, обговорювали щось. Але для мене всі ці звуки злилися в один суцільний, тривожний гул. Мені здавалося, що всі погляди спрямовані на мене, що всі помічають, як ніяково сиджу, не знаючи, куди подіти руки. Кожен раз, коли хтось сміявся, здавалося, що сміються з мене.

– Рито, розкажи тітці Олі про свої успіхи в університеті, – з гордістю сказала мама, намагаючись втягнути мене в розмову.

Я відчула, як кров приливає до обличчя. Усі за столом повернулися до мене. Щось невиразно пробурмотіла про астрофізику, дивлячись у свою тарілку, і молилася, щоб вони якомога швидше перевели тему.

Саме в цей момент підняла очі і побачила його. Він сидів за нашим же столом, трохи далі, поруч зі своїм батьком. Максим щойно підняв келих, відповідаючи на чийсь тост, і на його обличчі була та сама впевнена, трохи ввічлива посмішка. Просто був у своїй стихії – ідеальний син на ювілеї матері. Щось говорив старшим родичам, сміявся жартам свого батька, і робив усе це з такою природною легкістю, яка здавалася мені недосяжною.

Його погляд ковзнув по столу і на мить зупинився на мені. Паніка хвилею прокотилася по моєму тілу. Я була впевнена, що в погляді Орлова промайнула та сама глузлива посмішка, яку бачила в сквері, і різко опустила очі. Тепер відчувала себе у пастці ще більше, адже він був зовсім поруч.

Відчувала себе експонатом у музеї, який мама з гордістю всім демонструвала. Тиск був нестерпним. Здавалося, повітря в залі згущується, стає важким, і кожен вдих вимагав зусиль. Шум, сміх, брязкіт келихів – усе це тиснуло на скроні, викликаючи нудоту. Більше не могла цього витримати.

– Я вийду на хвилинку, – прошепотіла мамі, намагаючись, щоб мій голос не тремтів, – Треба подихати.

Мій план був простий: стати невидимою, прослизнути між столами, як тінь, і зникнути на терасі. Так зосередилася на тому, щоб не зачепити гостей, що рухалася напружено, майже на носочках. Оминула стілець тітки Олі, зробила крок убік, щоб пропустити жінку в яскравій сукні, і, обернувшись, врізалася прямо в офіціанта.

Все сталося ніби в уповільненій зйомці. Легкий поштовх. Здивований вигук офіціанта. Я побачила, як його таця небезпечно нахилилася. Високі келихи для шампанського, вибудувані в тендітну піраміду, похитнулися, на мить застигли в повітрі, а потім з гучним, пронизливим кришталевим дзвоном посипалися на підлогу.

“Дзеньк!” – цей звук розрізав гамір ресторану, як блискавка. В одну мить усі розмови, сміх і музика стихли. І в цій раптовій, оглушливій тиші, яку порушувало лише шипіння розлитого шампанського, відчула, як десятки пар очей повернулися в мій бік.

Вони дивилися на мене. Усі.

Я стояла посеред зали, облита шампанським, серед гострих, блискучих уламків скла, і відчувала, як моє обличчя палає від сорому. Воно горіло так, ніби мені дали ляпаса на очах у всіх. Бачила роздратоване обличчя офіціанта, злякані погляди гостей і, що найгірше, сповнений докору і сорому погляд моєї мами. "Рито, ну як так можна!" – читалося в її очах, і цей німий докір був болючішим за будь-який крик.

– Пробачте... я... я не хотіла... – Прошепотіла, і мій голос прозвучав жалюгідно.

І тут побачила Максима. Він підвівся зі свого місця. Не сміявся, а дивився на мене. В його погляді було те, чого боялася найбільше. Не зневага. Не злість. А спокійна, глибока, всерозуміюча жалість. З жалем, але з безпечної відстані. Точно, ніби була збитим на дорозі кошеням. Хлопець зробив крок у мій бік, ніби хотів допомогти.

Це було останньою краплею. Його жалість була гіршою за будь-яку насмішку. Вона остаточно підтвердила мою власну думку про себе: я – незграбна, жалюгідна невдаха, яка все псує.

Не кажучи більше ні слова, розвернулася і, ледь не плачучи, майже вибігла на терасу. Мені вже було байдуже на все. 

Прохолодне вечірнє повітря обпекло мої палаючі щоки. Підбігла до перил і міцно вчепилася в них, намагаючись втриматися на ногах. Сльози застилали очі, а тіло тремтіло – чи то від холоду, чи то від пережитого сорому. Пляма від шампанського на моїй сукні здавалася величезною, ганебною, ніби всі в місті могли її побачити.

"Дурепа. Незграбна дурепа," – стукало у мене в скронях. Заплющила очі, бажаючи лише одного – зникнути. Розчинитися в повітрі, стати прозорою, щоб ці десятки пар очей, що свердлили мене, дивилися крізь мене і нічого не бачили.

Ось вона я, Рита Соколова, у всій своїй красі. Незграба, яка все псує. Чому взагалі вирішила, що зможу витримати це все? Серед цих гарних, впевнених людей, у цій блискучій залі, в цій дурній сукні, яка лише підкреслює мою незграбність і нагадує про минуле. Це було як у школі. Той самий липкий сором, те саме відчуття, що ти – помилка, жалюгідне непорозуміння.