Глава 16

Дорога здавалася безкінечною. Ритмічний стукіт коліс, миготіння жовто-багряних лісів за вікном – усе це мало б заспокоювати. Але замість полегшення відчувала глухе виснаження. Я не поверталася, а просто тікала. Тікала в надії, що стіни рідної кімнати захистять від думок, від себе самої. Мені не хотілося більше відчувати цю гнітючю порожнечу всередині від того, що ніби одна на всьому світі проти всіх, ніби ніде не буде для мене прихистку. Було погано від своєї ж нікчемності, і надіялася, що вдома буде трохи легше, зможу відпочити.

На пероні мене зустріла батьки. Мама одразу обійняла мене так міцно, що я ледь дихала, і почала оглядати з усіх боків.

– Боже, яка ж ти худа! Ти там нічого не їси чи що? – Її голос був сповнений тривоги, але в ньому вчувалася і нотка докору.

Тато стояв трохи позаду, усміхаючись своєю стриманою, теплою посмішкою.

– Привіт, доню. Втомилася з дороги? – Запитав він і міцно мене обійняв. Це було для мене трохи неочікувано, бо в нас не було прийнято проявляти ніжності. Якось стало ніяково від цього жесту, але все ж таки обійняла в відповідь. Батько дивився на мене з гордістю, чого раніше в його погляді не помічала по відношенню до мене.

Дім зустрів мене знайомими з дитинства запахами. Якось все дивно відчувалося після того, як мене не було весь цей час. Нібито й часу не так багато минуло, але вже було таке відчуття, немов я втратила свій дім, і знаходжуся на роздоріжжі. Почала звикати до гуртожитку, будувати там життя, хоча й незграбно, але як могла, а тут вже ніби зазирнула в минуле, яке з часом треба відпустити і продовжити будувати щось своє. Від цього ставало якось трохи терпко. Це місце, в якому я виросла, вже майже не приносило затишку. Сил уже не було ні на що, тому сама не помітила, як заснула. Було якось важко на душі.

Увечері за вечерею почалося те, чого я боялася найбільше.

– Риточко, ну як там? Розповідай. – Почала мама, накладаючи мені в тарілку величезну порцію картоплі. – Ти така була завжди тиха, сама в собі. Хоч якихось друзів завела? Нікого ще собі не знайшла? Якогось кавалера?

– Ні, мамо, але у мене все нормально, – тихо відповіла я, колупаючи виделкою салат.

– "Нормально"? Що це за відповідь? Ось я сьогодні дзвонила Олі, мамі Максимка… Ти не уявляєш, який він молодець! І в студентській раді, і вчиться на відмінно, і вже якусь наукову роботу пише. Оля ним не нахвалиться. Може, тобі з ним якось поспілкуватися? Би тобі допоміг, підказав, як влитися в колектив…

Це було останньою краплею. Знову цей ідеальний Максимко, на тлі якого я завжди була блідою копією. Вона ж не бачила, як я стояла одна, принижена, коли він пройшов повз, навіть не глянувши. Їй не було чутно того сміху, що тоді різав мене зсередини

– Мамо, будь ласка, не треба, – мій голос прозвучав різкіше, ніж хотіла. – Я не хочу говорити про Максима.

– А чого це ти не хочеш? – Здивувалася мама. – Хороший хлопець, з порядної сім'ї.  Уявляєш, він сам мамі свято в ресторані влаштовує! Вже в свої роки так заробляє, має якийсь свій проєкт. От що означає, коли людина прагне чогось, а не просто пливе за течією...

Я підвелася з-за столу.

– Дякую, наїлася. Піду до себе, ще трохи втомлена з дороги.

– Рито, та куди ти вже йдеш? Тільки приїхала і навіть з мамою поговорити не хоче, стільки не бачилися, – з докором промовила вона, але її вже не слухала.

Просто зачинила двері своєї кімнати, відчуваючи, як до горла підступає гіркий клубок. Навіть у власному домі не могла сховатися від своїх проблем і цих гнітючих думок. Моя втеча провалилася.

За пів години у двері тихо постукала мама. Я ледве стримувала сльози.

– Рито? Ти не спиш? – Її голос був уже м'якшим, винуватим. – Вибач, не хотіла тебе образити. Я ж як краще хочу. 

Вона увійшла і сіла на край мого ліжка.

– Слухай, тут така справа… Оля нас на завтра запросила. У неї ювілей, 50 років. Вони святкують у ресторані "Старе Місто". І нас з татом, і тебе особисто кликала. Відмовитися незручно, вона ж моя найкраща подруга. Одягнеш свою чорну сукню, пам'ятаєш? Тобі в ній так гарно.

Я дивилася на неї. Ресторан. День народження мами Максима. Це означало, що він теж там буде. Це була пастка, з якої не було виходу. Відмовити – означало б спровокувати новий скандал і розчарувати маму, яка щиро вірила, що робить як краще. Погодитись – приректи себе на кілька годин витончених тортур. Мені залишилося лише мовчки кивнути. Мама задоволена вийшла з кімнати, залишивши мене наодинці з моїм вироком.

Ресторан "Старе Місто" в нашому містечку вважався вершиною розкоші та доброго смаку. З його важкими оксамитовими шторами, псевдокласичними колонами та накрохмаленими до хрускоту скатертинами, він був місцем для "поважних людей". Тут святкували ювілеї та весілля, і кожен погляд був оцінюючим, кожне слово – зваженим. Я ненавиділа це місце. Воно було несправжнім, напруженим, і вимагало грати роль – роль вихованої дівчинки в гарній сукні, яка вміє правильно тримати виделку, говорити тихим голосом і посміхатися, коли не хочеться. Це була квінтесенція всього, від чого намагалася втекти. І тепер мені належало провести там цілий вечір. У компанії людей, серед яких я почувалася чужою. І в присутності того, від кого втекла за сотні кілометрів.

Я впала на ліжко і втупилася у стелю. Дім. Моя фортеця, мій притулок. Місце, куди втекла, щоб сховатися, раптом перетворилося на ще одну клітку, і двері до неї щойно зачинила моя власна мати. Вона не розуміє, і ніколи не розуміла. Для неї Максим Орлов – це втілення успіху, ідеальний хлопчик, з яким її "неправильній" доньці треба дружити. Мама не бачила його байдужого погляду в тому сквері та те, як він нічого не зробив, щоб якось мені допомогти. Просто не знала, як його ім'я відлунює в моїй пам'яті болем і приниженням.