Глава 15

Питання Віки повисло в повітрі, і я не могла знайти на нього відповіді до самого ранку. Воно, як настирлива муха, дзижчало у мене в голові, не даючи заснути. А що, як це не жалість?

Я лежала в ліжку, дивлячись у темну стелю, і, як слідчий, прокручувала в голові кожну нашу зустріч. Кожен погляд, кожне слово. Ось він приносить мені малюнок мавки. «Нісенітниця, – одразу ж заперечував мій мозок. – Максим просто дивак, який знайшов дивний малюнок і вирішив, що це доречно для проєкту. Не більше». Ось  каже, що я одна з найрозумніших на потоці. «Звичайні лестощі, щоб я краще працювала. Або каже це всім». 

Мій мозок вперто чинив опір, вибудовуючи барикади з цинізму та недовіри. Прийняти те, що хтось може відчувати до мене щось, окрім зневаги чи жалю, було неможливо. Це ламало всі мої уявлення про світ. Особливо він.

Максим Орлов. Саме його ім'я було для мене тригером. Задовго до того жахливого вечора у сквері воно переслідувало мене. "А от син тітки Олі, Максимко..." – згадався мені лагідний мамин голос, сповнений неприхованого захоплення. "...і на олімпіаду з фізики поїхав, і з батьком на рибалку ходить, і такий вихований хлопчик. Не те що деякі..." Цим "деякими" завжди була я. Він був тим самим ідеальним сином маминої подруги, якого мені роками ставили в приклад. Був уособленням усього, чим не була: впевненим, успішним, правильним. І тихо ненавиділа його за цю ідеальність ще тоді, задовго до того, як моя ненависть отримала реальну, вагому причину. Його теперішня турбота здавалася лише продовженням цієї його "правильності".

Телефон тихо вібрував на тумбочці.  На екрані світилося фото: це була мама. Я прочитала наступні рядки: «Доню! Гроші прийшли! Дякую, моя рідна, але ж не треба було! Ми б щось придумали. Ти повинна на себе витрачати, а не на нас. Ти точно нормально харчуєшся? Я так переживаю за тебе». Відписала, що все добре, але полегшення від того, що допомогла як такого не було. Просто відчуття, ніби виконала обов’язок, але була рада, що хоть трішки допомогла. Мені було дуже важко.

Єдиний порятунок від власних думок про свою нікчемність для мене стала робота.  Але й на ній мене чекало потрясіння. 

Я прибирала на поверсі, де розташовувалася якась IT-компанія. Зазвичай о цій порі там уже нікого не було, лише гуділи сервери та блимали індикатори на техніці. Але сьогодні в одному з великих офісів, схожих на скляний акваріум зі стильними меблями, затрималася компанія молодих людей. Двоє хлопців у брендових худі та дівчина в ідеально скроєному брючному костюмі. Вони голосно сміялися, щось жваво обговорюючи біля кавомашини, і їхній сміх, впевнений і безтурботний, луною розносився по порожньому поверху.

Намагалася бути якомога непомітнішою, миючи підлогу в коридорі, і сподівалася, що вони мене не помітять. Опустила голову, зосередившись на рухах швабри, і подумки повторювала формули з фізики, аби лише відволіктися. Але один з хлопців, емоційно жестикулюючи, випадково зачепив паперовий стаканчик. Кава з молоком бридкою калюжею розлилася по свіжовимитій, блискучій підлозі, ледь не забризкавши мої кеди.

– От чорт! – Вилаявся він, але навіть не нахилився. Його друзі лише роздратовано подивилися на калюжу.

Дівчина з ідеальною укладкою оглянула безлад, перевела погляд на мене, а потім ліниво махнула в мій бік рукою з ідеальним манікюром. Вона не виглядала злою чи роздратованою, а так, ніби дивилася на швабру, що сама по собі не працює. 

– У нас тут трохи брудно, – її голос був солодким, як мед, але холодним, як лід, – приберіть, будь ласка.

Слово "будь ласка" прозвучало як наказ. Її тон був таким буденним, таким зверхнім, ніби я була не людиною, а функцією, продовженням відра з водою. Інший хлопець додав, гигикнувши: 

– Ага, а то ще вляпаємось у щось нашими новими "найками".

Гаряча хвиля сорому і приниження вдарила мені в обличчя. Я – студентка університету, майбутній астрофізик. А для них – просто безлика "дівчина", яка має прибрати за ними їхній бруд. Мені залишилося лише мовчки кивнути. Руки тремтіли, коли взяла відро і ганчірку і, ставши навколішки, почала витирати липку калюжу. Я відчувала на собі їхні погляди – нецікаві, байдужі і чула їхні голоси над головою – вони вже забули про мене і знову сміялися, обговорюючи майбутню відпустку в Італії.

– Ти уявляєш, які там види з Амальфітанського узбережжя? – Говорила дівчина. – Треба буде орендувати кабріолет.

Терла підлогу, вдихаючи запах кави і миючого засобу, і відчувала себе абсолютно невидимою. Для них я була не людиною. Була парою рук, функцією, безсловесною тінню. І в цей момент з кришталевою ясністю відчула те саме, що й поруч з Інгою. Це був їхній світ, в якому назавжди залишуся ізгоєм.

Коли закінчила, вони вже пішли, залишивши порожні стаканчики на столі. Я зібрала їхнє сміття і допрацювала зміну, рухаючись, як автомат. Але всередині щось остаточно зламалося. Усвідомлення прірви між світами було нестерпним. І більше не хотіла навіть намагатися її подолати. 

Повернулася до гуртожитку, коли вже давно перевалило за північ. Рухалася, як уві сні, на автоматі. Холодне нічне повітря, здавалося, не охолоджувало, а лише заморожувало гарячий сором, що палав у мене всередині. Кожен крок відлунював у порожніх вулицях, і мені здавалося, що весь світ бачить мене – дівчину у мішкуватій формі, що пахне хлоркою і приниженням.

Тихо, намагаючись не розбудити Віку, я прослизнула до нашої кімнати. Тут пахло фарбами і спокоєм. Це був мій притулок, але сьогодні навіть він не міг захистити мене від самої себе. Мені хотілося розчинитися в просторі, забутися, відключитися від реальності, але навіть сон відвернувся від мене, наче забув про моє існування. Думки гризли так само боляче як зграя собак, я ненавиділа себе.