Глава 14

Минуло ще кілька днів, які перетворилися на один суцільний марафон із навчання, роботи та короткого, тривожного сну. Наприкінці тижня на картку прийшла друга зарплата. Я відкрила банківський додаток і побачила цифру, що світилася на екрані: шість тисяч гривень. За два тижні виснажливої праці, за вечори, проведені з ганчіркою в руках, за запах хлорки, який, здавалося, вже ніколи не вивітриться з мого волосся.

Я згадала мамині слова про ціни на холодильники. Моїх грошей не вистачить, щоб покрити всю суму. Але це буде значна частина. Це буде доказом, що я допомагаю. Це дасть їм можливість докласти решту або взяти зовсім маленький борг, а не новий величезний кредит.

Не вагаючись, я переказала п'ять тисяч мамі, залишивши собі лише на найнеобхідніше, і написала повідомлення: "Мамо, я відправила гроші. Знаю, що це ще не вся сума на холодильник, але це все, що я змогла зараз зібрати. Сподіваюся, це допоможе. І, будь ласка, жодних великих кредитів".

Це був тягар любові й відповідальності, однак в цей момент він здавався легшим, бо я відчувала свою силу.

Проте це почуття було швидкоплинним. Одразу ж повернулася реальність: щоб заробляти далі, мені треба було працювати, а щоб працювати – мені потрібні були сили, яких з кожним днем ставало все менше. І посеред цього відчаю в голові знову сплив образ Максима, самотнього і розгубленого у вечірньому сквері. Я вперто ігнорувала його. Це була не моя справа.

Саме в той момент, коли укріпилася в цьому рішенні, телефон тихо вібрував. Повідомлення від Максима: "Привіт. Закінчив аналіз джерел. Вийшло непогано. Скинув у нашу папку. Сподіваюся, ти змогла трохи відпочити".

Останнє речення змусило мене напружитися. Я відкрила папку. Робота була виконана бездоганно. Він не просто зробив її за мене, а продовжував ставитися до мене, як до рівноправного партнера, залишаючи коментарі та питання. Це збивало з пантелику.

Ми домовилися зустрітися в комп'ютерному класі, щоб звести наші частини в єдину презентацію. Тихе гудіння комп'ютерів і клацання клавіш створювали робочу атмосферу, але не могла розслабитися. Сидіти поруч з ним за одним столом було тортурою. Відчувала його ліктем, вловлювала ледь помітний запах його парфумів – щось свіже, з нотками дерева. Змушувала себе дивитися лише в екран, але моя свідомість була повністю поглинута його присутністю.

– Подивись, будь ласка, цей слайд, – сказав Орлов, підсуваючи до мене клавіатуру. Його голос був тихим, щоб не заважати іншим, – я тут не впевнений. Ти краще знаєш міфологію. Цей символ... він справді означає те, що я написав, чи є інші, глибші інтерпретації?

Повага до моїх знань була водночас приємною і тривожною. Я почала пояснювати, намагаючись говорити сухо і по суті, вказуючи на помилку в його трактуванні. І раптом помітила, що дивиться не на екран, а на мене. На мій профіль, на те, як говорю. Його погляд був таким зосередженим, таким уважним, що запнулася на півслові, і мої щоки спалахнули.

– Щось не так? – Запитав він, не відводячи погляду.

– Ні, все так, – знову втупилася в монітор, серце шалено калатало.

Максим трохи помовчав, а потім несподівано запитав:

– Ти завжди хотіла займатися саме астрофізикою?

– Так.

– Чому саме вона?

– Бо... там є порядок, – вирвалося в мене, – є чіткі закони, які завжди працюють. І все дуже далеко.

– Далеко від чого? – М'яко запитав хлопець.

Я нічого не відповіла. Ця розмова ставала занадто особистою.

– Нам треба закінчувати, – сказала я, вказуючи на годинник.

Ми мовчки допрацювали презентацію. Коли виходили з аудиторії, в коридорі з'явилася Інга. Така ідеальна, спокійна, в елегантному пальті, що бездоганно на ній сиділо. Вона зупинилася за кілька кроків від нас.

– Максиме, – її голос був рівним і холодним, без жодної нотки роздратування. Просто констатація факту, – ми домовлялися.

Дівчина кинула на мене погляд. У ньому не було зневаги чи злості. Лише повна, абсолютна відсутність інтересу, ніби дивилася на стілець чи на частину інтер'єру. І це було гірше за будь-яку образу.

В цей момент відчула, як усе всередині мене стискається. Я вимушена була зізнатися собі, що заздрила Інзі – її впевненості, харизмі, вмінню подати себе.

Між її світом – світом впевненості, краси, дорогих пальт і спокійних, холодних голосів – і моїм, де я ховаюся у мішкуватій толстовці, боюся всьогоі рахую кожну зароблену гривню. Я ніколи не  зможу стати такою, як вона. Від цього ставало гірко.

– Вибач, – Максим виглядав ніяково. Він подивився на мене, ніби хотів щось пояснити. – Ми просто... закінчували роботу. Рито, дякую.

Його слова пролунали, як постріл. Ось воно. Підтвердження. Він, частина її світу, проявив до мене, сірої миші, шляхетність. Допоміг, підтримав. З жалості. Йому точно не було цікаво, чому саме астрофізика, це було просто, щоб підтримати розмову.

– Будь ласка, – тихо відповіла, і мій голос прозвучав жалюгідно навіть для мене самої. Я розвернулася і швидко пішла геть, не дивлячись на них.

Йшла порожнім коридором, і кожен крок відлунював у моїй голові. Відчувала лише пекучий, всеохоплюючий сором за себе. Не знаю, чому на мене так впливає Інга.