Глава 13

Всю ніч зображення мавки стояло у мене перед очима. Я лежала в ліжку, слухаючи тихе дихання Віки, і знову й знову прокручувала в голові його коментар: "Випадково натрапив. Подумав, тобі це може сподобатися". Це було неможливо. Він не міг цього знати. Ніхто не знав про мою таємну любов до старих бестіаріїв, до химерних, забутих істот, що жили на пожовклих сторінках. Це було схоже на те, ніби підібрав ключ до потаємної кімнати в моїй душі і тепер стояв на порозі, а я не знала, чи він прийшов грабувати, чи просто подивитися. Ця невідомість лякала.

Спати не виходило. Думки про нього перепліталися з тривогою про завтрашні семінари. Повіки були налиті свинцем, але мозок відмовлявся вимикатися. Я підвелася і сіла за стіл під тьмяним світлом лампи. Розклала конспекти, але літери, як на зло, розпливалися. Кожен звук у тиші гуртожитку –  скрип пружин на ліжку Віки, далеке гудіння холодильника на кухні – здавався надто гучним, врізаючись у мій втомлений мозок. Весь цей тиск – навчання, робота, щоб допомогти мамі, – здавалося, ось-ось мене розчавить. Від безсилля на очі навернулися сльози, і я вткнулася обличчям в долоні.

Вранці мене розбудив не будильник, а вібрація телефону. «Мама». Серце стислося від тривоги.

– Привіт, мамо! – Намагалася я говорити бадьоро, хоча голос зрадницьки тремтів.

– Донечко, привіт. – Мама намагалася всміхатися крізь слухавку, я це майже бачила. – Як ти? Як там твоє навчання? Як робота? Ти не дуже втомлюєшся?

– Та ні, все нормально. – Збрехала я звично, хоча кожна клітина тіла кричала про втому. – А ти як? Серце не турбує?

– Та потроху... Я вчора тиск міряла – високий, але я знаю, як себе вести... – Вона замовкла, а потім тихо додала: – Я, до речі, не встигла тоді купити ті ліки. Але не хвилюйся, в мене ще вони не закінчилися. Ще вистачить. Зарплату дадуть – тоді візьму.

– Мамо, точно вистачить? 

– Так, Риточко... – Її голос став ще м’якшим. – Але ще є одна проблема. Я не хотіла казати, але... холодильник зламався. Вночі потік, усе залило. Майстер приходив, подивився... сказав, що ремонтувати вже немає сенсу. Досі не можу повірити. Я ж його берегла, він стільки років працював.

– Ох... – Це все, що я змогла вимовити.

– Я подивилася ціни... – Вона говорила ніби з винуватим зітханням. – Вони всі дуже дорогі. Може, доведеться маленький кредит взяти. Ми ж ще той, за дім, не виплатили. Але без холодильника ж ніяк...

– Ні! – Вирвалося в мене різко. – Ніяких кредитів, мамо, чуєш? Не треба. Я... я допоможу. Я щось придумаю. Відправлю гроші, мені скоро мають зарплату дати. Вона невилика, але може допоможе хоч якось. Просто не бери ніяких кредитів, добре?

– Але ж, доню, не потрібно... Ти ж сама ледве тягнеш...

– У мене все добре. Не переживай, я впораюся, – перебила я її швидко, бо не могла витримати тривожний, винний тон.

Коли розмова закінчилася, мені здавалося, що ще один камінь прив’язали мені до шиї. Але це був не той тягар, який лякав. Це був тягар любові й відповідальності, який я не збиралася скидати.

Дзеркало показало результат моєї ночі: темні кола під очима, які не могла приховати навіть тональна основа, і сіруватий відтінок шкіри. Я виглядала так само, як почувалася, – виснаженою і загнаною в кут.

– Рито, ти взагалі спала? – Запитала Віка, кинувши на мене швидкий погляд, коли я наливала собі каву. – Не дуже, – чесно відповіла. – Багато всього.

В її очах читалося співчуття.

Перш ніж піти на пари, я завантажила до папки свої нотатки і написала в спільному чаті сухе, ділове повідомлення: "Я накидала кілька ідей по фольклору. Пропоную зустрітися сьогодні після пар, щоб обговорити структуру": мені хотілося здихатися цього проєкту якнайшвидше, щоб більше з ним ніколи не бачитися. Жодного слова про мавок, це не мало ніякого сенсу.

Ми зустрілися в тій самій кав'ярні. Орлов уже сидів за столиком у кутку. Коли підійшла, він підняв очі, і його легка посмішка миттєво згасла. Уважно, без тіні зверхності, оглянув моє обличчя, і я відчула себе комахою під мікроскопом.

– Привіт, – сказав, коли сіла навпроти, – виглядаєш... дуже втомленою. Ти в порядку?

– Так. Просто не виспалася, – коротко відповіла я, відкриваючи свій зошит і намагаючись сховатися за ним, як за щитом, – давай до роботи.

Хлопець не став сперечатися, але замовив мені велику чашку кави, перш ніж розкласти свої папери. Ми почали обговорювати структуру проєкту, але я відчувала, що моя голова працює повільно, думки плуталися. Кілька разів ловила себе на тому, що не розумію, про що він говорить, і змушена була перепитувати, щоразу відчуваючи, як палають мої щоки від сорому.

Максим терпляче, без найменшого роздратування, повторював, спрощував, малював схеми на серветці. Але я бачила, як час від часу кидає на мене швидкі, тривожні погляди. Зрештою, м'яко відсунув мій зошит.

– Рито, вибач, але це не працює, – тихо, але твердо сказав він, – ти ледь тримаєшся на ногах.

– Все нормально, я просто...

– Ні, не нормально, – перебив мене, – слухай, давай зробимо так. Цю частину по аналізу історичних джерел повністю візьму на себе. У мене зараз трохи більше вільного часу. А ти... відпочинь. Серйозно. Проєкт не вартий того, щоб доводити себе до такого стану.