Глава 12

Я повернулася до кімнати Віки, ледь переставляючи ноги. Відчуття було таке, ніби щойно пробігла марафон, а не просто посиділа пів години в бібліотеці. Зустріч з ідеальною Інгою, а потім той дивний, незрозумілий погляд Максима мені вслід – все це висмоктало з мене останні сили. Я зачинила за собою двері й притулилася до них спиною, намагаючись віддихатися.

– Ну як? Пережила? – почувся голос Віки. Вона сиділа на своєму ліжку, схрестивши ноги, і щось малювала у великому скетчбуці.

– Наче так, – тихо відповіла я, скидаючи рюкзак на підлогу.

Минулої ночі, коли сиділа на цьому самому ліжку, почуваючись розбитою після виселення і вдячною за прихисток водночас, слова самі вирвалися з мене. Розповіла їй не про жахи минулого, а про тривоги теперішнього – про цей клятий проєкт, що звалився на мене, і про те, що мій партнер – це куратор нашої групи, той самий Орлов, зустрічі з яким панічно боялася. Не вдавалася в подробиці, але мого напруженого тону було достатньо, щоб Віка зрозуміла, що це для мене величезна проблема. Вона тоді не розпитувала, лише мовчки підсунула до мене чашку гарячого чаю.

Звичне для мене напруження, яке сковувало м'язи у присутності інших людей, з нею зникало. Поруч із нею можна було просто мовчати. Це була не та напружена тиша, як із колишніми сусідками, коли кожна секунда здавалася докором і ти фізично відчував на собі чужий погляд. Мої плечі, які, здавалося, були напружені цілий рік, потроху опускалися. Я була їй за це безмежно вдячна.

Її впевненість не пригнічувала мене, як це було з іншими яскравими людьми, що змушували мене відчувати себе ще більш сірою і непомітною. Енергія цієї дівчини була спрямована не всередину, на самоствердження, а назовні, на світ. Вона була схожа на щит, яким прикривала не лише себе, а й, здавалося, мене. Я мала можливість потроху бути собою, не боячись оцінки чи осуду.

– Все так погано пройшло? – Вона відклала олівець і уважно подивилася на мене.

Я знизила плечима, сідаючи на своє ліжко і розповідаючи про красуню Інгу, яка, вочевидь, була дівчиною Максима. 

– А, – розуміюче протягнула Віка. – І вона змусила тебе відчути себе нікчемою, навіть нічого не сказавши? Знайома історія. Є такий тип людей. Не бери в голову.

Вона помовчала, а потім рішуче закрила скетчбук.

– Так, досить киснути. Ми й так збиралися сьогодні йти до коменданта. Ходімо просто зараз, покінчимо з цим. Я не дозволю, щоб ті дві курки думали, ніби їм все зійде з рук. Ти будеш офіційно жити тут. І крапка.

Десять хвилин потому ми вже стояли перед кабінетом коменданта гуртожитку. Точніше, стояла Віка, а я, як тінь, ховалася за її спиною. Мені було страшно, ніяково, але її рішучість не залишала мені вибору. Вона влетіла до кабінету, і я почула її впевнений голос:

– Доброго дня. У нас проблема. Мою подругу, Риту Соколову, вчора ввечері незаконно виселили з її кімнати сусідки, викинувши її речі в коридор.

Комендант, втомлена жінка з суворим обличчям, підняла на Віку очі поверх окулярів. Я стояла на порозі, міцно стискаючи лямку рюкзака, і серце моє калатало. Невже вона вже вважала мене своєю подругою?

Віка спокійно і чітко виклала всю ситуацію, не забувши згадати про те, як моє плече вдарилося об косяк. На тлі її впевненості моє мовчання і переляканий вигляд, мабуть, були найкращим доказом.

Потім викликали Дарину та Свєту, які, щойно переступивши поріг, одразу ж почали вдавати, ніби не розуміють, про що йдеться, і що вони тут зовсім ні при чому:

– А що сталося? – одразу з порога з удаваним здивуванням почала Дарина, кидаючи на нас косий погляд.

– Я щось не розумію, чому нас викликали, – додала Свєта і продовжила: –  просто ми в кімнаті прибирали…

– Ви можете пояснити, що сталося вчора? – Перебила їх комендантка, стукаючи ручкою по краю столу. – Соколова стверджує, що ви виставили її з кімнати.

– Та нічого такого не було, – швидко сказала Дарина, зиркаючи на Свєту, – просто… ну… вона сама вийшла. Ми нічого не казали такого.

– Ага, – підхопила Свєта, нервово поправляючи волосся, – ми просто попросили її… ну, типу, обговорити деякі правила в кімнаті, бо… вона якось не вливалася.

– Не вливалася? – Перепитала комендантка, примружуючи очі.

– У сенсі… ну, вона слухала музику без навушників, наприклад, – згапилася Дарина. – А потім… я не пам’ятаю точно, але здається, вона сама зібрала речі…

– Ви сказали їй забирати речі, – спокійно втрутилася Віка, – у той момент, коли вона навіть не мала куди йти. А ще після цього Рита отримала удар об косяк, бо ти, Дарино, її силою виштовхала з кімнати.

– Я ж не штовхала її, — захекано додала Дарина, – там… було тісно, і вона сама якось… зачепилась...

– Ага, і опинилася на коридорі з розкиданами речами, — перебила її Віка.

Дарина відвела очі. Свєта ковтнула слину й сказала:

– Ми… просто хотіли… ну, щоб вона зрозуміла, що... ну, взагалі-то, кімната ж спільна. Вона теж могла сказати, якщо щось не подобається. А вона просто… мовчала.
– Тому ви вирішили її виставити за двеві? – Втомлено, але чітко запитала комендантка.
– Ми… ну… – Дарина запнулась, шукаючи очима підтримки у Свєти. – Ми просто… натякнули.
– Яким чином? – Не вгамовувалась комендантка, злегка підвищивши голос.
– Ну… речі… і… ми думали, вона зрозуміє, – промимрила Свєта.