Глава 11

Четвер. День "Х". Я прокинулася з важким відчуттям у грудях, ніби там оселився цілий рій тривожних бджіл. Сьогодні о третій – зустріч з Максимом Орловим у бібліотеці. Обговорювати тему для проєкту Захарченка. Сама думка про це змушувала мене тремтіти. Все так на мене останнім часом звалилось, що ледь з цим всім справлялась. Навчання, робота, сусідки, переживання за маму, то ще й цей клятий проєкт.

Я намагалася відволіктися на парах, сумлінно конспектувала лекції, але думки вперто поверталися до майбутньої зустрічі, як би не опиралась їм. Що я скажу? Як поводитимусь? А раптом він згадає минуле? Або буде дивитися на мене як тоді, у сквері? А що якщо я знову зганьблюся перед ним, і побаче, що ніяк не змінилася за ці роки, а стала ще більше дивакуватою? А я цього всього аж ніяк не хотіла.

О пів на третю вже була в бібліотеці. Обрала столик у найдальшому, найтемнішому кутку читального залу, біля вікна, що виходило на тихий внутрішній дворик. Здавалося, тут мене буде важче помітити, і я не буду відчувати себе такою вразливою. Розклала конспекти, відкрила ноутбук, але тільки вдавала, що працюю. Насправді ж лише нервово перегортала сторінки, не в змозі зосередитися ні на чому. Тіло ніби било током, а долоні пітніли, в горлі стояв неприємний клубок. Кожна хвилина тягнулася нескінченно. Очікування дуже виснажувало.

Рівно о третій він увійшов до зали. Я одразу його помітила, хоч і сиділа спиною до входу – якесь шосте чуття спрацювало. Максим озирнувся, знайшов мене очима і спокійно попрямував до мого столика. Виглядав як завжди – зібраний, впевнений, у простій темній кофті та джинсах. Його обличчя не видавало майже ніяких емоцій, віяло лише такою впевненістю, спокоєм і силою, що ставало ще більш ніяково та тривожно. Він ніби був лев, а я мов боягузлива лань.

– Привіт, – сказав він тихо, сідаючи навпроти.

– Привіт, – ледь чутно відповіла, не піднімаючи очей від ноутбука. Серце шалено калатало.

Запала незручна мовчанка. Я відчувала його погляд на собі, і це було нестерпно. Хотілося провалитися крізь землю.

– Отже, – першим порушив тишу Максим, дістаючи свій планшет, – Захарченко дав нам тиждень на узгодження теми. Ти вже думала про щось конкретне в рамках історії української культури?

Його голос звучав рівно, по-діловому. Жодних натяків на щось інше. Це трохи заспокоювало, тому змусила себе підняти голову.

– Я… я думала… можливо, щось пов'язане з українським авангардом? Або… народними віруваннями та їхнім відображенням у мистецтві? – Я говорила тихо, невпевнено, ковтаючи слова.

– Цікаві напрямки, – кивнув він, – Авангард – це об'ємна тема, треба буде звузити. А народні вірування – теж непогано, там багато матеріалу. Я думав ще про міфологізацію історичних постатей в українській культурі. Або про феномен українського бароко.

Ми почали обережно обговорювати можливі теми. Точніше, переважно говорив хлопець, а я більше слухала, кивала і вставляла короткі репліки. Кожне слово давалося мені важко. Дуже нервувала і боялася сказати щось не те, здатися дурною, видати своє хвилювання. Ще й сиділа на краєчку стільця, напружена, як струна, не знала, куди себе діти і уникала дивитися йому в очі. Навіть підтримувати на секунду зоровий контакт було дуже важко, його погляд ніби вгризався гострими кігтями  мені в душу. Мені хотілось, щоб це закінчилося як найшвидше.

Він, здається, помічав мій стан. Говорив спокійно, не поспішаючи, намагався ставити навідні запитання, щоб втягнути мене в розмову. Але я не могла розслабитися. Його близькість, сам факт того, що ми сидимо за одним столом і розмовляємо, був для мене величезним стресом.

– Можливо, ми могли б об'єднати тему народних вірувань і їхню трансформацію в сучасному мистецтві? – Запропонував Максим. – Показати, як архаїчні символи та образи переосмислюються сьогодні. Це дасть нам простір і для історичного аналізу, і для дослідження сучасних трендів. Як тобі така ідея?

Я замислилася. Ідея справді була непоганою. Вона дозволяла мені працювати з тим, що мені цікаво (міфологія, символізм), і водночас мала чітку структуру.

– Так, – кивнула я, – це… це може бути цікаво.

– Добре, – хлопець ледь помітно посміхнувся, – тоді спробуємо розробити попередній план і підібрати джерела за цією темою? Я можу взяти на себе огляд теоретичної бази та сучасні мистецькі практики, а ти – історичний аспект та аналіз фольклорних першоджерел? Або навпаки?

Ми ще хвилин п'ятнадцять обговорювали деталі, розподіляли завдання. Відповідала переважно "так", "добре", "згодна".

– Ну, наче домовилися, – сказав Максим, закриваючи планшет, – тоді до наступної зустрічі? Може, через тиждень, щоб обговорити перші напрацювання?

Не встигла промовити "добре", як поруч з нашим столом ніби з повітря матеріалізувалася постать. Я підняла голову і завмерла. Інга.

Вона виглядала як і тоді неперевершено: довге, блискуче темне волосся, правильні, шляхетні риси обличчя, ідеальна постать, підкреслена стильним одягом. Ця дівчина дійсно була втіленням усього, чим я не була.

Брюнетка дивилася лише на Максима, ніби мене за столом не існувало.

– Максиме, – її голос був рівним, мелодійним, без жодних натяків на грубість. Це було не прохання, а спокійна констатація факту, – ми, здається, домовлялися про каву. Ти готовий?