Глава 10

Наступний день, середа, видався похмурим і сірим, повністю відповідаючи моєму настрою. Думки про завтрашню зустріч з Максимом не відпускали, викликаючи напади тривоги. Через роботу я мало що встигала, тому домашнє завдання робила на перервах, і якщо це було можливо – на парах. Найголовніше було – все встигнути. Втома і переживання давали про себе знати: літери в конспектах розпливалися, і робила елементарні помилки через свою неуважність. Було дуже важко сконцентруватися, хотілося просто забутися, провалитися в сон і стерти всі свої проблеми якоюсь чарівною гумкою, але це була сувора реальність, у якій таке не працює.

Коли все ж таки відчула, як починає нити шлунок від голоду, то вирішила відірватися від завдань і піти до їдальні. У мене був гастрит, і це дещо ускладнювало мені життя. Через переживання втратила кілька кілограмів, джинси стали трохи завеликими. Схоже, я стала ще менш привабливою, ніж раніше. На фоні інших дівчат відчувала себе незграбним худорлявим підлітком.

За столиком біля вікна побачила Ніну. Вона якраз пропонувала мені піти з нею, але я була тоді дуже зайнята і сказала, що приєднаюся пізніше. Дівчина сиділа не сама. Перше, що захотілося зробити – це втекти. Мені було важко знаходитися в компанії з двох і більше людей, якщо я була з ними не дуже знайома. Панічно боялася, що вони зрозуміють, наскільки я нікчемна, що знову зганьблюся, як це часто зі мною буває. Але попри все, діватися вже було нікуди.

– Привіт, – дуже тихо привіталася, відчуваючи, як голос починає підводити.

– Привіт, сідай до нас, – сказала Ніна, коли я несміливо підійшла, поставивши свою тарілку з салатом на стіл.

Брюнетка з довгим, блискучим волоссям, яке спадало хвилями на витончені плечі й блищало навіть у тьмяному світлі їдальні заворожувала своєю красою, притягуючи погляди до себе. Правильні риси обличчя, ідеальний макіяж – все це робило її ніби з іншої галактики. Її погляд – спокійний, трохи відсторонений, ніби дівчина спостерігала за цим світом з якоїсь іншої, вищої орбіти. Від неї не віяло агресією чи зверхністю, а скоріше – впевненістю. Тією абсолютною, природною впевненістю людини, яка ніколи в житті не сумнівалася у своєму праві бути тут, бути собою. Це чомусь робило мене ще більш вразливою. Я сильно програвала на її фоні.

– Рито, знайомся, це Інга, моя найкраща подруга ще зі школи. Інго, це Рита, моя одногрупниця.

– Привіт, – ледь помітно кивнула мені Інга, даруючи коротку, ввічливу, але абсолютно порожню посмішку. Її погляд ковзнув по мені, не затримуючись, і одразу ж повернувся до Ніни.

Сіла на вільний стілець, відчуваючи себе сірою тінню, незграбною і непомітною поруч з нею. Вони розмовляли про щось своє, і мені не було, як підтримати розмову. Хвилювання ще більше зростало, і я сама не помічала, як пальці самі починали дерти задирку на пальці. Таке відбувалося, коли дуже нервувала. 

– ...і уявляєш, він мені каже, що я маю обрати щось одне! – Палко розповідала Інга Ніні, ніби мене й не було за столом. – Кажу, я хочу і на фотокурси, і на йогу. Навіщо обмежувати себе?

– Точно! Треба брати від життя все! – Підтримала її Ніна, дивлячись на неї з явним захопленням.

Я сиділа мовчки, розмішуючи цукор у своєму чаї. Напевно, марно хвилювалася про те, що маю говорити і як буду при цьому виглядати. Розмова вирувала, але без мене. Вони обговорювали якісь вечірки, спільних знайомих, новий модний заклад, що відкрився на Подолі. Сміялися з жартів, зрозумілих лише їм. Ніна, моя одногрупниця, з якою я сподівалася подружитися, повністю розчинилася в розмові зі своєю більш цікавою подругою. Вона жодного разу не звернулася до мене, не спробувала втягнути в розмову.

Я дивилася на Інгу і відчувала, як всередині піднімається хвиля гіркої заздрості та самозневаги. Вона – сонце. Яскраве, тепле, впевнене у своєму праві світити. А я – маленький, холодний астероїд, що пролітає повз по темній, самотній орбіті.

І в цей момент з кришталевою ясністю зрозуміла: ніякої дружби між мною і Ніною не буде. Як завжди не зможу вписатися. Тому просто тихо підвелася, не в силах залишатися з ними і відчувати цей біль.

– Я, мабуть, піду, треба ще в бібліотеку, – сказала я в простір.

– А, ну давай, бувай! – неуважно кинула Ніна, навіть не повернувши голови. Інга, здається, взагалі не помітила мого відходу.

Я пішла з їдальні, відчуваючи, як до горла підступає знайомий клубок образи та самотності. Ще одні двері зачинилися. Ще одна надія розбилася.

Зустріч з Інгою, хоч і була короткою, лише посилила всі мої комплекси. Вона наочно продемонструвала мені, наскільки глибока прірва лежить між іншими і мною. Мабуть, вже треба змиритися з тим, що ніколи не зможу стати як усі, а не мріяти про неможливе.

Завтра ще й потрібно йти на зустріч з Максимом. Як же мені було погано від цієї думки, але діватися було нікуди. Треба просто це пережити. 

Повертаючись до кімнати в надії хоч трохи відпочити, я застала там Дарину та Свєту і відразу ж зрозуміла, що не зможу аж ніяк цього зробити. Вони сиділи на ліжку Дарини, їли чипси і голосно обговорювали якийсь серіал. Побачивши мене, замовкли, обмінялися багатозначними поглядами і знову почали шепотітися, періодично хихикаючи. Атмосфера в кімнаті була густою і ворожою. Я мовчки пройшла до свого кутка, намагаючись стати невидимкою.

Але сьогодні їм, здається, хотілося конфлікту.