Глава 9

Розмова з мамою остаточно вибила мене з колії. До страху перед Максимом тепер додався ще й фінансовий тиск. Слова про ліки, про затримку зарплати боляче різали по живому. Я відчувала себе безпорадною і водночас відповідальною за все на світі. Радувало, що хоча б з Ніною я час від часу спілкувалася, особливо, коли ми залишалися вдвох. Можливо, в нас вийде подружитися?

В гуртожитку я теж не могла розслабитись і побути наодинці. Зі мною жили ще дві сусідки, які з першого дня ні з ким не рахувалися. Вмикали голосно музику, коли я намагалася щось вчити, сиділи допізна, водили компанію друзів, щоб пити з ними чай пізно ввечері. Через них я не могла нормально відпочити, і це ще більше мене виснажувало. Але як же важко було відстояти себе, мені здавалося, що варто мені щось спробувати вимовити — мій голос почне тремтіти і звучати дуже невпевнено. Можливо, навіть не вийде скласти слова в речення, і через це буду виглядати ще більш жалюгідно. Я ненавиділа себе за це.

Всі мої зусилля були кинуті на те, щоб не розплакатися перед ними. Коли зайшла в кімнату, вони якраз щось між собою галасно обговорювали, і на моє тихе "Привіт" не відповіли нічого, ніби я була невидимкою. Аби хоч трохи заспокоїтися, випила чай з ромашки і лягла знесилено на ліжко. Страшенно хотілося спати.

– Рито, витри за собою стіл. Чи пропонуєш нам це робити? – Роздратовано запитала Дарина, одна з моїх сусідок. Блондинка з трохи грубими рисами обличчя, в її погляді читалась зухвалість і зверхність, які мене відштовхували. З нею навіть не потрібно було розмовляти, аби помітити це — настільки Дарина була неприємною людиною.

Я аж здригнулася від несподіванки. На столі не було нічого, щоб так обурюватися, та й я ніколи не залишала після себе безлад. Зараз тут стояла лише чашка, яку мала пізніше помити. Чим вона заважала?

– Там лише чашка, – тихо відповіла я, не повертаючись.

– А мені байдуже! – відрізала Дарина. – Щоб через п'ять хвилин її тут не було! І взагалі, ходиш тут як забита миша, тільки настрій усім псуєш!

– Точно, вічно скиглить, дивачка, – додала Свєта, друга сусідка, хихикаючи.

Я міцно заплющила очі, намагаючись не розплакатися від образи та безсилля. Сперечатися було марно. Просто мовчки встала, взяла чашку і пішла на кухню.

Я дуже не любила, коли там хтось був: не хотілося, щоб хтось бачив, чим я займаюся. У мене було відчуття, ніби дивляться лише на мене і чекають, коли ж покажу свою “ненормальність”, свою справжню личину. Попри всі надії, що там нікого не буде, на підвіконні сиділа висока, з яскраво-червоним волоссям і пірсингом у носі дівчина з навушниками. Вона щось дивилась в телефоні і чекала, поки щось приготується на плиті. Здавалося, їй було абсолютно байдуже до всього, що не стосувалося її телефону. Коли я заходила до кухні, вона лише мазнула мене поглядом і повернулася до своїх справ. Вона не звернула жодної уваги на мої сльози і на те, як шморгаю носом. Та проклята чашка ніяк не хотіла відмиватись, все валилось з рук.

– Не плач через тих дуреп, вони не варті цього. Я знаю, про що кажу.

У мене не було сил щось на це відповісти, настільки я знесилилася від переживань, тому лише кивнула головою і вирішила якнайшвидше опинитися наодинці з собою. Від цих слів мене ще більше душили сльози, тому нічого не залишилось, як розридатися в туалеті.

Але я розуміла, що достатньо себе жаліти, потрібно щось робити. Думка про проєкт Захарченка, про необхідність співпрацювати з Орловим, відійшла на другий план перед нагальною потребою – терміново знайти роботу. Будь-яку. Аби лише платили. Я не могла так просто залишити маму наодинці з такою проблемою.

Наступні кілька днів я, замість того щоб думати про тему дослідження з історії культури, гарячково переглядала оголошення про підробіток. На перервах між парами, в бібліотеці, ввечері в гуртожитку – мій телефон перетворився на портал у світ вакансій, переважно невтішних. Кур'єр – потрібен власний велосипед або багато вільного часу вдень. Промоутер – стояти годинами на вулиці, роздаючи листівки, з моєю соціальною тривожністю? Нереально. Офіціантка – я б там точно все перебила і переплутала замовлення.

Я вже починала впадати у відчай, коли натрапила на скромне оголошення на одному з сайтів: "Потрібна прибиральниця у вечірню зміну в невеликий офісний центр неподалік університетського містечка. Графік з 18:00 до 22:00, п'ять днів на тиждень. Оплата погодинна, щотижнева". Вечірня зміна. Це означало, що я зможу ходити на пари. Неподалік – не треба буде витрачатися на проїзд. Я зателефонувала. Адміністраторка, втомлена жінка середніх років, на ім'я Світлана Дмитрівна, запросила на коротку співбесіду наступного дня. Здається, вона просто хотіла якнайшвидше закрити вакансію, а не розпитувати мене про мій "досвід" (якого, звісно, не було). Після п'ятихвилинної розмови, де я переважно кивала і тихо відповідала "так", мене взяли. Перша зміна – вже сьогодні ввечері.

Той перший вечір на роботі був… дивним. Порожні, гулкі коридори офісного центру після гамірного університету здавалися іншим, похмурим світом. Запах хлорки та поліролю для меблів в'їдався в ніздрі. Монотонне гудіння пилососа, відлуння моїх кроків у тиші. Робота була фізично важкою, особливо з незвички – мити підлогу у великих кабінетах, витирати пил з незліченних столів та полиць, виносити важкі мішки зі сміттям.

Я дивилась у вікно на нічний Київ і відчувала якийсь холод, ніби він мене ніколи не прийме в свої обійми. Моя мрія збулася, але не так, як це мало бути в моїй уяві. Реальність виявилася більш безжальною і жорсткою. Та мрія, до якої я так прагнула, та й не подарувала спокою і радості. Вже навіть не знаю, до чого прагнути далі. Головне зараз – вижити. Все виявилося не так просто, як надіялася.