Глава 8

Минув перший тиждень навчання. Навколо – вир нових предметів, незнайомих аудиторій, облич, імен. Я так й не подружилася ні з ким, попри всі очікування. Моя група вже вся поділилась по двоє-троє людей, а для мене вже ніби і не було місця. Була тільки Ніна – короткострижена дівчина в одязі оверсайз, яка здалася мені милою. Але й то ми лише перекинулись кількома фразами. Я не знала, куди діти руки, куди дивитись, мені здавалось, що зі сторони виглядаю дуже незграбно, і через це тривога росла все більше в мені. Слова дуже важко складалися в речення, а ноги трохи трусились, долоні спітніли, я їх непомітно витерла об сині джинси. Мені здавалося, що тут не моє місце, що я ніколи не впишусь сюди.

Попри все, в мені теплилась надія, що вона стане моєю приятелькою, особливо після того, як ми з нею сіли разом. Вона дуже гарно малювала, і я взагалі не уявляла, чому саме вона поступила сюди. Питання давались мені важко, але все ж таки наважилась поцікавитись. У відповідь вона промовила наступне:

– Мій батько астрофізик, тут мало що залежало від мене.

Мені залишилось лише співчутливо кивнути. Шкода, що вона не горіла цим всім, як і я, що змушена вивчати те, до чого не лежала її душа. 

Це все ми обговорювали в університетській їдальній, я неспішно пила чай, який здавався без смаку, чи то від хвилювання, чи від чогось ще іншого.

– Чому ти нічого не їси? Тільки цей жахливий чай п'єш? – поцікавилась Ніна.

– Я нещодавно поїла, тому ще нічого не хочу, – брехня зірвалася з вуст сама собою: в моєму шлунку з самого ранку ще нічого не було, окрім ось цього чаю, але їй зовсім не обов’язково було про це знати. У відповідь вона тільки промовила: "Ну-ну". Мені стало ніяково, і я почервоніла, але не змогла нічого відповісти.

Від хвилювання шматок у горло не ліз. Мені було дуже тривожно, що всі вони помітять, що я якась не така, що незграба, що повна дурепа, що ізгой. На парах мені було дуже важко відповідати, мені здавалося, що всі вони сміються з моїх недолугих відповідей, а ще навіть не почалося справжнє навчання, де потрібно постійно щось відповідати. Не знаю, чи зможу. Це важче, ніж я думала.

Кілька разів я бачила Орлова здалеку – він справді був активним, спілкувався з викладачами, щось обговорював зі студентами, завжди оточений людьми. Здавалося, він мене не помічав, і це приносило крихке полегшення. Можливо, моя стратегія невидимості спрацює?

Але це полегшення зникло в одну мить на одному з перших семінарів з "Історії української культури". Предмет мені подобався, але вів його доцент Захарченко – людина стара, трохи дивакувата, але з репутацією дуже вимогливого викладача. Він одразу попередив, що ключовим елементом оцінювання буде великий семестровий проєкт – дослідження з презентацією, яке важитиме аж сорок відсотків від фінальної оцінки.

– Щоб уникнути суб'єктивізму та стимулювати командну роботу, – оголосив Захарченко, поправляючи окуляри на носі, – групи я сформую сам. За алфавітним списком студентів, зареєстрованих на мій курс. Працювати будете в парах.

У аудиторії прокотився тихий стогін. Групові проєкти – це завжди лотерея. А працювати з незнайомою людиною під керівництвом Захарченка – подвійна лотерея. Моє серце тривожно стиснулося. Я знала своє місце в алфавітному списку. Соколова. А перед нею…

– ...Отже, – Захарченко розгорнув папірець, – пара номер один: Авраменко і Бондаренко. Пара номер два: Гаврилюк і Дяченко...

Я слухала, затамувавши подих. Можливо, він у іншій підгрупі? Можливо, його прізвище десь далі? (Я знала, що він, як другокурсник, міг обрати цей курс як вибірковий або для поглибленого вивчення, хоча це було нетипово, але Захарченко іноді дозволяв таке здібним студентам старших курсів, якщо були вільні місця).

– ...Пара номер вісім: Ковальчук і Лисенко... Пара номер дев'ять: Мельник і Нікітін... Пара номер десять... – він зробив паузу, вдивляючись у список, – ...Орлов і... Соколова.

Слова вдарили, як обухом по голові. На мить я перестала чути звуки навколо. Все попливло. Ні. Ні, це якась помилка. Він не міг. Не міг так вчинити. Будь-хто, тільки не Орлов! Я підняла очі, шукаючи його поглядом.

Максим сидів за кілька рядів попереду. Коли пролунали наші прізвища, він ледь помітно повернув голову, і наші погляди зустрілися на долю секунди. На його обличчі не було ні жаху, ні роздратування, лише тінь здивування, яка одразу зникла, поступившись місцем звичному спокою. Він просто кивнув – чи то мені, чи то професору – і знову зосередився на викладачі.

Його спокій вдарив мене сильніше, ніж якби він закотив очі чи роздратовано зітхнув. Для нього це – просто ще одне завдання. Неприємна дрібниця, можливо, – працювати з тихою, дивною першокурсницею, – але не катастрофа. А для мене це був кінець світу. Мій маленький, щойно збудований світ руйнувався.

– ...Прошу пари одразу після семінару обмінятися контактами, – продовжував Захарченко, не помічаючи мого внутрішнього краху, – і до кінця тижня узгодити тему вашого спільного дослідження та повідомити її мені на електронну пошту. Перша консультація – за два тижні.

Обмінятися контактами? Дати йому номер свого телефону? Зустрітися, щоб обговорити тему? Мене охопила хвиля нудоти. Як? Як я зможу це зробити? Просто підійти і сказати: "Привіт, Максиме, я Рита, твоя партнерка по проєкту, ось мій номер"? Сама думка про це викликала напад паніки.

Щойно пролунав дзвоник, я схопила рюкзак, намагаючись вислизнути з аудиторії однією з перших. Але не встигла. Побачила, як Максим підвівся і спокійно, без поспіху попрямував у мій бік. Серце шалено закалатало. Мені залишилося тільки вдати, що шукаю щось у рюкзаку, опустивши голову, молячись, щоб він пройшов повз і заговорив з кимось іншим. Кроки наближалися. Вже відчувала його присутність поруч. Але в останній момент хтось гукнув його з іншого кінця коридору. Він зупинився, відповів і пішов у тому напрямку.