Глава 7

Літо після того жахливого вечора тягнулося, як розпечена пустеля. Я майже не виходила з дому, ховаючись від світу, від можливих зустрічей, від пліток, які, я була впевнена, розповзлися по всьому містечку. Думка про те, що Максим Орлов – син маминої подруги, і що його мати могла розповісти моїй про ту ганьбу, отруювала кожен день. Я жила в постійному страху, що мама почне розпитувати, що доведеться брехати або, що ще гірше, розповідати правду. Але мама, на диво, мовчала, лише її погляд став ще більш стривоженим. Можливо, вона щось знала, але не наважувалася почати розмову. Ця мовчанка була важкою, але я була за неї вдячна.

А потім настав вересень. І одинадцятий, мій випускний клас. Ще один рік у цьому пеклі, як я його тепер називала не лише подумки, а й з гіркотою на вустах, коли залишалася сама.

Я стала тінню. Абсолютною, непроникною тінню. Пересувалася шкільними коридорами швидко, майже бігцем, притискаючись до стін, опустивши голову так низько, що бачила лише власні старі кеди. Каптур толстовки став моїм незмінним супутником, моєю фортецею. Прямі глузування щодо мене та Стаса майже припинилися – шкільне життя швидко знаходило нових жертв та нові об'єкти для обговорень. Але я відчувала на собі погляди. Знала, що за моєю спиною шепочуться. Іноді до мене долітали уривки фраз, уїдливі смішки, і я здригалася, знову переживаючи той паралізуючий сором. Я була "та сама Соколова, що зганьбилася перед Бєльським". Тавро залишилося, в'їлося глибоко в шкіру.

Стас і Сніжана, тепер беззаперечні король і королева випускного класу, мене не просто не помічали – вони дивилися крізь мене, наче я була порожнім місцем. І ця їхня зневажлива байдужість, їхня впевненість у власній безкарності, була, мабуть, ще гіршою, ніж активні знущання. Вона щодня підкреслювала мою нікчемність в їхніх очах, мою повну невидимість для їхнього світу.

Максим Орлов. Він вже поступив на 1 курс університету, але навіть не цікавилась, куди саме. Одного разу мама про нього згадувала, але я сказала, що не хочу нічого про нього чути, і, як не дивно, вона мене послухала. Тільки один раз я його бачила біля під'їзду з хризантемами жовтого кольору, я дуже любила ці квіти. Він щось переминався з однієї на іншу ногу і когось чекав. Вибору не було, оскільки я спішила до школи, не хотілося запізнитися, і мені довелось пройти повз нього. Мені хотілось стати якомога меншою, щоб він мене не помітив. Пам'ятаю, який мороз по шкірі в мене пробіг, коли я почула своє ім'я з його вуст, коли вже майже зникла з його поля видимості. Але коли обернулась, намагаючись не дивитись йому в очі, замітила, як він обіймається з якоюсь дівчиною. І як вона радіє хризантамам.

Так, єдиним моїм притулком, моєю єдиною метою стало навчання. Я з головою поринула в підручники, готуючись до НМТ. Мій письмовий стіл перетворився на острів порятунку. Світло настільної лампи горіло до глибокої ночі. Формули, теореми, історичні дати, аналіз літературних творів – все це заповнювало мій мозок, не залишаючи місця для болючих спогадів. Астрофізика, мрія про вступ до столичного університету, про те, щоб колись працювати поруч із професором Коваленком (про якого я вже тоді багато читала), – це було те, що тримало мене на плаву, не давало остаточно потонути у відчаї та самозневазі.

Вчителі? Більшість з них бачили в мені лише тиху, непомітну, трохи дивакувату відмінницю. Я сумлінно виконувала завдання, не ставила зайвих запитань, не привертала уваги. Можливо, хтось і помічав мою повну ізоляцію, мою вічну напругу, але ніхто не намагався втрутитися чи допомогти. Я була зручною ученицею.

Так минула осінь, засипавши містечко мокрим листям. Потім прийшла довга, холодна зима з її короткими днями і нескінченними вечорами, проведеними за книжками. Навесні, коли розквітли перші абрикоси, я відчула не радість оновлення, а лише гостре, майже нестерпне бажання, щоб цей рік нарешті закінчився. Я жила від канікул до канікул, від контрольної до контрольної, рахуючи дні до НМТ, як в'язень рахує дні до звільнення.

Національний мультипредметний тест. Кілька тижнів шаленої напруги, недоспаних ночей, суміші страху і відчайдушної надії. Я писала тести, намагаючись зосередитися, відігнати всі сторонні думки, весь той бруд, що накопичився за ці роки. На творчому завданні з української мови я писала про самотність зірок у безмежному космосі та їхнє мовчазне прагнення до світла. Це було про мене.

Випускний вечір. Я на нього не пішла. Сама думка про те, щоб бути в одній залі зі Стасом, Сніжаною, Максимом, бачити їхні святкові, щасливі обличчя, слухати їхні пафосні промови, була для мене тортурою. Батьки до останнього хотіли мене вмовити, наполягали на тому, щоб пішла, але я була непохитною. Цього вечора я сиділа на своєму балконі, кутаючись у старий плед, і дивилася на зірки через татів телескоп. Вони були такими ж далекими, холодними і прекрасними, як завжди. І лише вони були мовчазними свідками моєї самотності.

Шкільне життя закінчилося. Це безкінечне виживання було позаду. Я ще не знала результатів НМТ, але я зробила все, що могла. Попереду був Київ. Місто моєї крихкої, майже нереальної надії на те, що там, далеко від дому, я зможу нарешті почати все спочатку. Де ніхто не знає мого імені. Де ніхто не знає мого сорому.