Глава 6

Я бігла, не розбираючи дороги. Сльози застилали очі, гілки дерев шмагали по обличчю, але я не відчувала болю – лише пекучий сором і бажання зникнути, розчинитися в темряві, що швидко згущувалася над містечком. Здавалося, глузливий регіт Стаса та його компанії лунав у мене за спиною, гнався за мною, відлунював у голові. Я бігла, доки вистачало дихання, доки не опинилася біля свого під'їзду.

Тремтячими руками відчинила двері квартири, прослизнула всередину, як тінь. Мама була ще на роботі. Слава богу. Я забігла до своєї кімнати, замкнула двері зсередини і сповзла по них на підлогу.

І тут мене накрило.

Це була не просто образа чи розчарування. Це був всеохоплюючий, нищівний сором. Такий сильний, що фізично боліло в грудях, ніби мене вдарили. Я ридала – беззвучно, конвульсивно, затискаючи рота долонею, щоб мама, повернувшись, нічого не почула. Кожна клітинка мого тіла палала від приниження. Сукня, та сама чорна сукня, в якій я на мить відчула себе симпатичною, тепер здавалася ганебним тавром. Я здерла її з себе, жбурнувши в найтемніший куток шафи, і натягла свою звичну безрозмірну толстовку – свою броню, свій притулок.

Я знову і знову прокручувала в голові ту сцену: глузливі слова Стаса, регіт його друзів, цікаві погляди випадкових свідків… І найгірше – обличчя Максима. Той погляд, те мовчання. Те, що він був сином маминої подруги, лише додавало жаху – тепер про мою ганьбу точно дізнаються всі.

Наступного дня я сказала мамі, що в мене сильний головний біль і, мабуть, температура, і залишилася вдома. Пролежала весь день у ліжку, дивлячись у стелю. Порожнеча всередині була такою величезною, що, здавалося, поглинула всі інші почуття. Мама стривожено заглядала до кімнати, пропонувала ліки, але я лише мотала головою. Як пояснити їй, що болить не голова, а душа?

Але ховатися вічно було неможливо. У понеділок довелося йти до школи. Цей похід нагадував сходження на Голгофу. Кожен крок коридором здавався кроком по розпеченому вугіллю. Я йшла, опустивши голову, але відчувала на собі погляди. І чула. Чула перешіптування, які стихали, коли я наближалася, і знову спалахували за спиною. Уривки фраз, що долітали, різали без ножа: "...Соколова... Бєльському зізналася...", "...у сквері... так смішно було...", "...уявляєш, у тій сукні... вирядилась".

Біля вікна, на своєму звичному місці, стояла Сніжана зі своїми подружками. Коли я проходила повз, одна з них, блондинка Леся, голосно, щоб я точно почула, протягнула: – О, Джульєтта наша прийшла! Ну що, Ромео ще не дзвонив? Може, знову на побачення запросить? – і вони всі показово зареготали.

Я спалахнула, прискорила крок, ледь не бігом дісталася до кабінету. На парті я знайшла записку – недолугий малюнок дівчини з розбитим серцем і підпис: "Соколова + Бєльський = 💔". Я зім'яла її в кулаці, відчуваючи, як знову підступають сльози.

На великій перерві я побачила Стаса. Він стояв у центрі коридору, оточений друзями, щось жваво розповідав, явно насолоджуючись своєю популярністю. Побачивши мене, він не приховав презирливої посмішки, кивнув у мій бік своїм приятелям, і вони знову вибухнули сміхом. Я розвернулася і швидко пішла в протилежний бік, до туалету – єдиного місця, де можна було сховатися.

А потім я побачила Максима. Він стояв біля кабінету фізики, розмовляв з якимось хлопцем. Навколо теж, напевно, вже всі знали і шепотілися. На мить наші погляди перетнулися. Він виглядав… ніяково? Збентежено? Важко було сказати. Він швидко відвернувся, продовживши розмову. І цей швидкоплинний погляд, ця його реакція стали для мене остаточним підтвердженням. Йому було просто ніяково опинитися поруч із об'єктом загального глузування. Він не хотів мати зі мною нічого спільного.

Щось всередині мене остаточно закам'яніло. Я більше нікому не могла довіряти, особливо хлопцям. Схоже, дійсно не могла нікому сподобатися, ніколи не буду такою, як усі. Вони звертають на мене увагу тільки для того, щоб зробити боляче. А такі, як Максим Орлов, – ще гірші: вони просто мовчазні спостерігачі, які ніколи не стануть на твій бік, бо їм байдуже до чужого болю.

Я ще більше закрилася в собі. Перестала навіть намагатися з кимось заговорити. На перервах ховалася в найдальшому кутку бібліотеки (якщо там не було нікого з "еліти") або в туалеті. Їла нашвидкуруч, щоб ні з ким не перетинатися. Навіть улюблені книги і спостереження за зірками вже не приносили колишньої втіхи. Космос здавався таким же холодним і байдужим, як і погляд Максима Орлова в тому сквері.

Єдине, що залишилося, – це мрія про втечу. Університет у великому місті. Подалі звідси. Але тепер ця мрія була забарвлена гіркотою і страхом: а що, як там буде так само? Що, як люди скрізь однакові? Що, як від себе і своєї "неправильності" втекти неможливо?

Літо того року було довгим і порожнім. А попереду був випускний клас. Ще один рік у цьому пеклі. Я не знала, як його переживу.