Глава 5

Субота. День, на який я покладала всі свої наївні надії, і якого водночас боялася до запаморочення. Зранку я не знаходила собі місця. Цілий день я жила в тумані. Намагалася читати, але літери стрибали перед очима. Намагалася допомогти мамі по господарству, але все валилося з рук. Мама стурбовано поглядала на мене, але нічого не питала. А я… я знову і знову прокручувала в голові вчорашню розмову зі Стасом. "Зустрінемось завтра ввечері… поговоримо нормально". Що він мав на увазі під "нормально"? Може, він справді хоче зі мною зустрічатися? Може, я йому теж подобаюся, просто він був здивований моєю сміливістю? Ці думки кружляли в голові, солодкі й тривожні. І десь на периферії свідомості тихим докором звучали слова Олесі: "Я б радила цього не робити". Але я гнала їх геть. Вона просто заздрить. Або нічого не розуміє.

Я перебирала одяг, намагаючись знайти щось особливе. Але що може бути особливого у моєму скромному гардеробі? Зрештою, я була змушена зупинитися на нових джинсах і простій світлій кофтинці, яка, як мені здавалося, робила моє обличчя менш блідим. Це однозначно не те, як я хотіла виглядати у цей важливий день. Але, несподівано, з шафи вислизнула чорна сукня. Мені її купила мама і дуже хотіла  мене в ній побачити. Та я до останнього впиралась, бо аж ніяк не могла кудись вийти так. Це було занадто яскраво для мене. Одного разу мама, все-таки, вмовила мене її приміряти. На моєму худому і незграбному тілі цей шматок тканини виглядав навіть непогано, в мене навіть вимальовувалася талія. Мама тоді ще сказала, що мені дуже личить і що досить тобі ходити в такому жахливому мішкуватому одязі. Що я в неї красуня. Хоча й сумнівалась в правдивості її слів. В мені не було нічого гарного. Моя зовнішність значно програє порівняно з маминою красою. Коли я переглядала її старі фото, то розуміла, що ніколи не буду такою ж, як вона. Але чомусь саме зараз мені захотілося поставити під сумнів свої ж переконання? А раптом я теж можу бути гарною? 

Мої руки трусилися, коли одягала цю сукню. Моя фігура виділилася, і мені навіть подобалося, як я виглядала. Я потягнулась до волосся і розпустила його, також підфарбувала вії, чого раніше майже ніколи не робила. Перед дзеркалом була я і в той же час не я. Я навіть виглядала... симпатично.

О пів на сьому я вже була готова. Серце калатало так, що здавалося, от-от вистрибне з грудей. Я вийшла з дому і повільно попрямувала до старого скверу в центрі нашого містечка. Колись тут було гамірно, працював фонтан, грала музика. Але зараз сквер занепав – доріжки потріскалися, лавки похилилися, а фонтан стояв сухий і облуплений, з розбитою чашею. Саме біля нього ми й домовилися зустрітися.

Я прийшла трохи раніше. Сіла на одну з лавок, намагаючись заспокоїти дихання. Навколо було тихо, лише шелестіло листя на старих каштанах та десь далеко гавкав собака. Сонце вже сідало, кидаючи довгі тіні.

Раптом я почула голоси і сміх. Гучні, самовпевнені. Моє серце тривожно стислося. Це були вони – компанія Стаса. Я побачила, як вони з'явилися на одній з алей – Стас, Льоха, Сергій і ще кілька хлопців з футбольної команди. Вони йшли, розмахуючи руками, щось жваво обговорюючи. Але чому вони тут? Усі разом?

І тут я побачила його. Трохи позаду Стаса, поруч з Льохою, йшов Максим Орлов. Той самий хлопець з паралельного класу, якого я іноді бачила в шкільних коридорах. Тихий, серйозний, завжди трохи осторонь від галасливих компаній. Що він тут робив? З ними? Холодний липкий страх почав підніматися з глибини душі. Щось було не так. Зовсім не так.

Стас помітив мене. Його обличчя розпливлося в широкій, але якійсь неприємній, хижій посмішці. – О! А ось і наша Джульєтта! – гукнув він на весь сквер. – Прийшла на побачення! Я ж казав, пацани, вона припреться! Ви подивіться, як для мене одягнулась, навіть би на один раз зійшла. Не така вона і страшила, Стьопа, як ти казав.

Його друзі зареготали. Голосно, знущально. Я застигла на місці, відчуваючи, як кров відливає від обличчя. Це… це не те, що я очікувала.

Стас підійшов ближче, зухвало розглядаючи мене з ніг до голови. Його компанія оточила мене півколом. Я відчула себе загнаною в пастку. – Ну що, Соколова? – протягнув він знущально. – Ти ж хотіла "поговорити нормально"? То кажи, що ти там собі надумала? Що б я, Стас Бєльський, раптом закохався в таку… – він окинув мене презирливим поглядом, – сіру мишку, як ти?

Він почав перекривляти мене, писклявим голосом повторюючи мої вчорашні слова: – "Ти мені дуже подобаєшся…" – його друзі вибухнули новим нападом реготу. – Серйозно, Рито, ти хоч би подивилась на себе, перш ніж таке ляпнути. Тебе навіть ця сукня не спасе. Дошка ти, і ще й на обличчя не вийшла. Правда, Максе?

Сльози пекли очі, душили мене. Я стояла, як укопана, не в змозі вимовити ані слова, відчуваючи, як мій світ руйнується, розлітається на дрібні уламки. Сором, приниження, біль – все змішалося в один нестерпний клубок. Тут ще й був Максим Орлов. Як же постійно з'являється невчасно. Він такий самий, як вони чи ще не гірше. Йому завжди на все байдуже, цей хлопець буде не втручатися навіть якби мене вирішили тут вбити. Він був сином маминої подруги, і щось мені підказує, що скоро і мої батьки будуть знати про мою ганьбу. Я його недолюблювала, його завжди ставили мені в приклад і говорили, який він чудовий. І як було б добре, якби я з ним подружилась. Але хіба вони не помічали, яким був насправді? Одного разу взагалі моя мама кинула між іншим, що було б непогано, якби я і з ним почали зустрічатись. Який же це жах.

Він стояв трохи осторонь, не сміявся разом з усіма, але й не втручався. Дивився на мене… якось дивно. Чи то з подивом, чи то… з тією самою ледь помітною, загадковою посмішкою, яку я бачила вчора? Мені здалося, на мить в його очах промайнув сумнів, чи то розгубленість. Але він мовчав. Його мовчання було таким же оглушливим, як і регіт інших.