Глава 4

Це стало нестерпним. Думки про Стаса, про його можливу реакцію, про те, що раптом все могло б вийти з ним заповнювали весь мій внутрішній простір, витісняючи теореми Піфагора, дати історичних битв і навіть далекі галактики. Наближався кінець навчального року. Кілька тижнів – і літні канікули, а потім – випускний клас, НМТ, вступ... Життя мчало вперед, і я відчувала, що якщо не наважуся зараз, то вже не наважуся ніколи. Ця таємна закоханість, ця крихітна надія, яку я так плекала, або розквітне, або остаточно зів'яне, так і не побачивши сонця.

Я перебирала в голові варіанти. Написати записку? Надто по-дитячому, та й де гарантія, що вона потрапить до нього, а не стане об'єктом загальних насмішок, особливо якщо її перехопить Сніжана чи хтось із її подруг? Передати через когось? Ще гірше. Залишалося одне – сказати йому в обличчя. Сама думка про це викликала напад паніки: серце починало шалено битися, долоні пітніли, у горлі пересихало. Але іншого шляху я не бачила. "Якщо він посміється – що ж, – переконувала я себе в безсонні ночі, проводячи пальцем по холодному склу, за яким байдуже мерехтіли зірки, – принаймні, я буду знати. Це буде боляче, але це буде правда. А може… може, він не посміється?" Ця остання думка була такою спокусливою, що надавала трохи сміливості.

Я вирішила спробувати після його тренування. В п’ятницю. Тоді він зазвичай трохи втомлений, не такий галасливий, і його основна "свита" часто розходиться раніше, поспішаючи додому перед вихідними. Я чекала біля виходу зі шкільного стадіону, сховавшись за розлогим старим каштаном, що ріс трохи збоку від головної алеї. Пахло вогкою землею і травою. Руки тремтіли так, що я сховала їх у кишені толстовки. Я разів сто прокрутила в голові фразу, яку мала сказати – просту, коротку, але вона здавалася мені складнішою за будь-яку теорему з геометрії. Кілька разів я вже була готова розвернутися і втекти, переконати себе, що це дурна ідея, але змушувала себе стояти. "Зараз або ніколи, Рито".

– Я би радила цього не робити, – несподівано прозвучав знайомий голос. Це була моя сусідка по парті, така ж тиха як і я. Ми з нею майже ніколи не розмовляли, максимум перекидувались декількома словами на рахунок завдань. В неї було яскрово помаранчеве волосся і веснянки по всьому обличчі, і це дуже сильно виділяло її з-поміж інших. Вона теж неодноразово ставала об'єктом знущань, але ми ніколи, попри цей факт, не хотіли з нею зближатись. Було б кумедно, якби два ізгоя подружились, але воно так не працювало. Я не хотіла бути через це ще більшою нікчемою, ніж є. Тут кожен сам за себе. Скільки раз вона просто спостерігала за тим, як наді мною знущаються, а зараз вже буде роздавати мені поради? Яка ж була наївна, коли захистила її перед усіма, потім почали травити мене разом з нею. 

Вона часто читала тут мангу, їй подобалось тут бути, щоб ніхто її не бачив. Як тільки могла про це забути? Схоже, вона знала, що саме я зараз збираюсь зробити. Але вже постає питання: чи тільки вона знає? Попри це, я вже стільки часу виношувала в собі це, що мені вже було байдуже, що вона думає про це.

– Знаєш, Олесю, я розберусь якось без тебе, що мені робити. – Я була на нервах, і сама не зрозуміла, як відповіла так жорстко.

Нарешті він вийшов. Один. З великою спортивною сумкою через плече, волосся трохи вологе після душу, в навушниках. Він ішов неспішно, мабуть, думаючи про своє, і не помічав мене. Я зробила глибокий вдих, видихнула і, наче стрибаючи у крижану воду, вийшла зі своєї схованки, ступивши йому назустріч.

– Стасе! – голос прозвучав надто тихо, майже писком, і я злякалася, що він не почує.

Він зняв один навушник і зупинився, обернувшись. На обличчі промайнуло здивування, коли він побачив мене.

– Соколова? – він трохи насупив брови. – Ти що тут робиш?

Він стояв за кілька кроків, чекав. Я відчувала, як кров приливає до обличчя, як гупає серце. Слова, які я так ретельно готувала, вилетіли з голови. Я стояла і мовчала, відчуваючи себе повною, абсолютною ідіоткою. Здавалося, пройшла вічність.

– Ну? – він трохи нетерпляче підняв брову, збираючись, мабуть, знову вдягнути навушник.

– Я… я хотіла сказати… – я нарешті видавила з себе, дивлячись кудись на його кросівки. Змусила себе підняти очі. – Ти… Ти мені… дуже подобаєшся.

Слова прозвучали і впали у тишу, яка здалася мені оглушливою. Я міцно заплющила очі, чекаючи неминучого – сміху, зневажливої фрази, того, що він просто розвернеться і піде, залишивши мене саму з моїм приниженням. Я напружилася всім тілом, готуючись до удару.

Але замість цього почула його голос, на диво спокійний, навіть трохи замислений:

– Ти? Серйозно, Соколова? – Він зробив паузу. Я ризикнула розплющити одне око, потім друге. Він дивився на мене якось дивно, ніби вивчав. Не сміявся. – Оце так… Неочікувано.

Я не знала, що думати. Це добре чи погано? Його обличчя було нечитабельним.

Він трохи помовчав, а потім додав, провівши рукою по волоссю:

– Подобаюся, кажеш? Гм. Ну… це… – він знову замовк на мить, ніби підбираючи слова. Моє серце то завмирало, то починало шалено битися. – Знаєш, це… треба обдумати. Це справді серйозні слова.

Я стояла, не вірячи своїм вухам. Він не сміється! Він не послав мене! Він сказав "треба обдумати"! Це ж… це ж майже "так"! Чи я себе обманюю?

– Слухай, – продовжив він тим самим буденним тоном, – давай не тут. Незручно якось, на проході. – Він озирнувся. – Зустрінемось завтра ввечері? Скажімо, о сьомій. У сквері біля того старого фонтану, що вже не працює, знаєш де? Там і поговоримо нормально. Тільки не спізнюйся.