Глава 2

Шкільні коридори на перервах завжди були занадто галасні, я старалась їх уникати по можлипості. Коли я йшла по них мені здавалося, що мене всі оцінюють і бачать, яка я нікчемна. Пахло тут специфічно – сумішшю крейдяного пилу, чогось із їдальні (сьогодні, здається, були рибні котлети), дешевого дезодоранту старшокласників і ледь вловимого запаху старого лінолеуму. Центр коридору, біля широких підвіконь, де було найбільше сонячного світла, незмінно належав "еліті" – компанії Стаса Бєльського, Сніжани з її ідеальним макіяжем, який, як на мене, був занадто дорослий для такого віку та їхніх найближчих посіпак. Вони голосно сміялися, штовхалися, обговорювали останні плітки чи майбутні вечірки, і решта учнів інстинктивно розступалися перед ними, наче перед королівською процесією. Із колонок на всю гучність грала жахлива музика, від якої хотілося як найшвидше втекти. Я ж зазвичай обирала маршрут попід стіночкою, намагаючись прошмигнути повз них якомога швидше, опустивши очі й подумки рахуючи плитки на підлозі, аби лише не зустрітися ні з ким поглядом. "Просто дійти до кабінету історії, непомітною", – повторювала я собі як мантру.

Сніжана часто кидала в мій бік зневажливі погляди або ущипливі коментарі, достатньо голосні, щоб я почула, але недостатньо прямі, щоб можна було поскаржитися. Одного разу я почула, як вона своїй подружці з одинадцятого класу сказала, що Рита завжди залишиться нікчемою. Стас Бєльський, об'єкт зітхань чи не половини дівчат школи, капітан футбольної команди, зазвичай мене просто не помічав. Він існував у іншій реальності, на іншій орбіті, де таким, як я, не було місця. Високий, світловолосий, з трохи нахабною, але чарівною посмішкою, він здавався уособленням того легкого, впевненого, трохи жорстокого світу, до якого мені було зачинено двері назавжди. Я спостерігала за ним здалеку, з сумішшю страху і якогось незрозумілого, майже болючого захоплення його впевненістю. Він був усім тим, чим не була я.

І, напевно, я б так і продовжувала вважати його просто ще одним представником ворожого табору, якби не той випадок після уроків, у п'ятницю.

Я поверталася з бібліотеки, нашої тихої гавані, де пахло старими книгами і спокоєм. Я затрималася, щоб взяти додаткову літературу для доповіді з історії про середньовічні замки – тема, яка мене захоплювала. Ледве тримала в руках важкий стос фоліантів – кілька енциклопедій, монографія, ще й моя улюблена потерта книжка про лицарів, яку я перечитувала вже вкотре. Книги затуляли мені огляд, і я не помітила, як з-за рогу спортивного залу, звідки зазвичай вилітали розпашілі після тренування футболісти, вискочила компанія старшокласників. Я врізалася в одного з них, міцного, коротко стриженого.

Від різкого поштовху я похитнулася, книги з гуркотом – таким оглушливим у напівпорожньому коридорі – розлетілися по брудній підлозі. Деякі розкрилися, сторінки жалібно зашелестіли, одна з тонших книжок відлетіла аж під стіну.

– Йой! Дивись, куди преш, Моль книжкова! – гаркнув той, у кого я врізалася. Його друзі, що стояли поруч, гигикнули. – Руки-крюки! Розсипала свою макулатуру!

Гаряча хвиля сорому вдарила в обличчя. Здавалося, всі, хто випадково опинився в коридорі, тепер дивилися на мене. Я стояла посеред коридору, оточена розсипаними книгами і їхнім презирливим сміхом, почуваючись маленькою, беззахисною і неймовірно незграбною. Сльози пекли очі. Я незграбно нахилилася, тремтячими руками намагаючись зібрати свої скарби, але пальці не слухалися, книги вислизали. Одна обкладинка, здається, надірвалася. Бібліотекарка лише закотила очі і нічого не сказала. Це була вже немолода жіночка, яку все дратувало, і вона аж ніяк не хотіла влізати в наші розбірки. Жінка знову повернулася до читання журналу, більше не звертаючи на нас жодної уваги.

І тут пролунав спокійний голос:

– Гей, хлопці, ви чого?

Це був Стас. Він стояв трохи осторонь, мабуть, теж вийшов зі спортзалу, перекинувши через плече спортивну сумку. Його друзі-футболісти були поруч.

– Та ця миша під ноги лізе, – буркнув старшокласник, що мене штовхнув. – Ну то й що? – Стас підійшов ближче. Його голос звучав без натиску, але в ньому було щось таке, що змусило хлопців заткнутися і зніяковіло перезирнутися. – Дівчину ледь не збили, ще й знущаєтесь. Краще б допомогли зібрати.

І, на мій подив, він першим опустився навпочіпки поруч зі мною, легко, без зусиль, і почав збирати книги. Ця картина – зірка школи, капітан команди, сидить навпочіпки на брудній підлозі і збирає мої розсипані книжки – здавалася абсолютно сюрреалістичною. Старшокласники, що стояли поруч, здивовано переглянулися, щось пробурмотіли, але, підкоряючись його прикладу чи авторитету, теж неохоче почали допомагати.

За хвилину весь мій стос знову був зібраний. Стас підвівся і простягнув мені останні дві книги. Я підняла на нього очі, не в змозі вимовити й слова подяки, лише кліпала віями, намагаючись стримати сльози, що вже стояли в очах. Він подивився на мене – здається, вперше по-справжньому побачив. В його світло-сірих очах не було звичної насмішки чи байдужості. Може, лише тінь здивування, чи навіть… співчуття? Важко було розібрати. Його волосся було трохи вологим після тренування, пахло чимось свіжим, спортивним гелем для душу, що так контрастувало з запахом пилу від книг.

– Тримай, – сказав він, і його пальці на мить торкнулися моїх. Теплі, трохи шорсткі. Мене наче вдарило струмом. – І дивись під ноги наступного разу.

Кутик його губ ледь помітно смикнувся вгору, утворюючи швидку, майже непомітну посмішку, і він підморгнув – легко, змовницьки, наче ми ділили якусь таємницю. А потім розвернувся і, кинувши щось на ходу своїм друзям, пішов геть.