Глава 1

Весна, два роки до подій Прологу

Зі мною щось не так. Це відчуття жило в мені, скільки я себе пам'ятала. І це, здавалося, бачили усі. Бо як інакше можна пояснити те, як люди до мене відносилися і сприймали мене? Я сиділа біля вікна на уроці зарубіжної літератури, дивилася, як вітер гойдає ще майже голі гілки старої тополі у шкільному дворі, і слухала уривки розмов однокласників. Вони сміялися, перекидалися записками, домовлялися про щось після уроків. Легко, невимушено. Вони робили все так просто, наче дихали.

А я не могла. Кожна спроба долучитися до їхнього світу – поставити запитання, посміхнутися у відповідь, навіть просто пройти повз, не втупившись у підлогу – вимагала неймовірних зусиль і майже завжди закінчувалася ніяковою тишею або, що гірше, прихованим чи явним глузуванням. Я відчувала, що моя хода, мій вираз обличчя, мої руки – все незграбне і жахливе.

Ось як тоді, коли Сніжана, наша визнана "королева" класу з ідеально рівними стрілками на повіках, голосно кинула: "Соколова, ти з нами чи знову в астралі? Земля викликає Риту!" Клас слухняно хихикнув. Я спалахнула до кінчиків вух, пробурмотіла щось невиразне і потупила очі. Відчуття було таке, наче мене штрикнули голкою – знову. Знову я зробила щось не так, сказала не те, виглядала безглуздо, і це було нестерпно.

Чому з ними все просто, а зі мною – ні? Чому вони знають ці неписані правила – коли говорити, коли мовчати, як жартувати, як реагувати, – а я постійно помиляюся, наче читаю інструкцію до життя іншою мовою?

Після уроків я зазвичай поспішала додому. Наша квартира на сьомому поверсі старої панельки зустрічала тишею. Мама приходила з роботи пізно, втомлена. Працювала медсестрою у дитячій поліклініці, і сил на довгі розмови в неї зазвичай не залишалося. "Як справи в школі?" – стандартне питання за вечерею. "Нормально", – стандартна відповідь. Іноді вона намагалася давати поради: "Риточко, тобі треба більше спілкуватися! Запишись на якийсь гурток. Чому ти така мовчазна? Потрібно бути активнішою!" Вона хотіла як краще, я знала. Але її слова лише підсилювали моє відчуття власної "неправильності". Якби ж я знала, як бути активнішою, як спілкуватися!

Тато працював на півночі, вахтами. Місяць там, місяць удома. Коли він приїжджав, у домі ставало гамірніше, він привозив подарунки, розповідав історії про білих ведмедів і північне сяйво, питав про мої оцінки. Я любила його, але між нами завжди була якась відстань, недоговореність. Я не могла поділитися з ним тим, що мене справді хвилювало – цим постійним відчуттям ізоляції, страхом перед однокласниками, невпевненістю у собі. Він би не зрозумів. Сказав би, що я вигадую, що треба бути сміливішою.

Тому моїм справжнім життям стало те, що відбувалося після того, як я зачиняла двері своєї кімнати. Книги. Вони були моїми найкращими друзями – мовчазними, розуміючими, завжди готовими поділитися своїми світами.

А ще був старенький татів телескоп на балконі. Вечорами, коли небо ставало темно-синім і на ньому спалахували перші зірки, я виходила туди, кутаючись у плед. Знаходила Велику Ведмедицю, Полярну зірку, мерехтливий Чумацький Шлях. Дивлячись на цю холодну, величну, нескінченну красу, я відчувала дивний спокій. Там, у космосі, були свої закони – чіткі, зрозумілі. Гравітація, рух планет, світлові роки. Ніяких тобі неписаних правил, як потрібно себе поводити і ким бути. Зіркам було байдуже, чи популярна ти в класі, чи вмієш ти дотепно жартувати. Вони просто були. І я, маленька цятка на планеті Земля, теж просто була, дивлячись на них.

Я мріяла стати астрофізиком. Вивчати галактики, туманності, чорні діри. Поїхати з нашого маленького містечка кудись далеко – до Києва, чи до Львова, чи ще далі. Вступити до університету, де ніхто не знає мого минулого. Де я зможу почати все спочатку. Можливо, там, серед людей, захоплених тим самим, чим і я, я нарешті відчую себе своєю? Як же я надіялася, що зникне це відчуття, що зі мною щось не так.

Ця мрія була моїм єдиним промінчиком світла. Моїм секретом. Моїм квитком на іншу планету, подалі від реальності, яка так часто завдавала болю. Треба було лише дожити, дотерпіти до кінця школи. А потім – втекти до зірок.