Пролог

Київ, Вересень 2024

– …студент другого курсу, активіст нашого факультету, Максим Орлов!

Ім'я, яке я сподівалася ніколи більше не почути, пролунало з динаміків, вдаривши мене, як ляпас. Час ніби зупинився. Серце пропустило удар, а потім шалено закалатало об ребра, наче пташка в клітці. До горла підкотився холодний клубок. Я підняла голову, з надією, що це просто збіг, помилка, хтось інший.

Але це був він.

Він стояв біля сивого професора, взявши мікрофон. Високий, темноволосий, у простій темній футболці і джинсах. Рухався легко, впевнено. І та сама ледь помітна посмішка на губах, яку я бачила у своїх найгірших спогадах. Хлопець виглядав старшим, звичайно, але я б упізнала його з тисячі.

Перед очима миттєво спалахнула інша картина: темний, вогкий сквер, мерехтливі ліхтарі, гучний, принизливий регіт Стаса… і він, Орлов, стоїть поруч з ними. Не сміється так голосно, як інші, але стоїть. Дивиться на мене, розчавлену і заплакану, своїм спокійним, байдужим поглядом та був частиною того жаху. Мовчазним свідком, чиє невтручання було для мене таким самим ударом, як і слова мого кривдника.

І ось він тут. У цій величезній лекційній залі, яка була переповнена студентами і пахла старим папером, пилом і чиїмись парфумами. Тут, куди я втекла. Сиділа на самій гальорці, в кутку, втиснувшись у крісло, і міцно стискала лямку свого старого рюкзака. Каптур сірої толстовки, який натягнула, щоб стати невидимою, тепер здавався жалюгідною спробою сховатися.

Адже це Київ. Університет. Сотні кілометрів від дому, від тих коридорів, де кожен шепіт, здавалося, був про мене. Так мріяла потрапити сюди. Думала, що все стане по-іншому, що саме тут зможу стати більш вільною, собою. Що зможу жити повним життям і, врешті-решт, не бачити тих, хто заподіяв мені стільки болю. Так сильно в це вірила, що майже переконала себе – тут зможу нарешті дихати на повні груди.

На кафедрі все ще стояв той сивий професор, щось натхненно розповідаючи про студентські роки, але вже не чула його. Весь той звичайний університетський гамір – перешіптування, шарудіння паперів, сміх – злився в один суцільний гул у моїх вухах.

Відчула, як пітніють долоні. Дихання збилося. Голова пішла обертом. Перша думка: треба тікати. Негайно. Просто встати і вибігти, поки він мене не помітив. Але ноги наче вросли в підлогу. Змусила себе залишитися, відчуваючи, як повертається знайомий липкий страх. Він тут. У моєму новому житті, яке мало стати порятунком.

Він почав говорити в мікрофон. Привітав першокурсників. Побажав успіхів. Його голос звучав спокійно, впевнено, навіть дружелюбно. А потім додав:

– Я буду куратором сьомої навчальної групи. Якщо ви з сьомої – не соромтеся звертатися з будь-якими питаннями.

Сьома група. Моя група.

Крихка надія, яку плекала всю дорогу до Києва, розлетілася на друзки. Знову помилилася. Мене щойно загнали в кут. Моє минуле не просто прийшло за мною – воно збиралося взяти мене за руку і вести вперед. І я не бачила жодного виходу з цієї пастки.