4 Розділ

— Він і твій батько також! — викарбував він кожне слово.

— Мені не батько той, хто пішов проти моєї матері й забрав тисячі життів мого народу! — відрізала Яель, і між ними знову запала тиша.

— Ксареє, я не думаю, що тобі варто було приходити. Якщо я ще раз побачу тебе тут, мій клинок опиниться у тебе між ребрами, — процідив він, і цей шепіт був гострішим за будь-який крик.

— Не думаю, що ти встигнеш, — відказала дівчина, і сухий металевий звук розрізав тишу залу — вона наполовину оголила свій меч, сталь якого блиснула чистим сріблом.

Резгар зробив ще крок, скорочуючи дистанцію до небезпечного мінімуму. Тепер, коли холодне світло магічних смолоскипів упало прямо на нього, його краса здалася Яель чимось болючим і неправильним. У нього було обличчя занепалого бога: різкі, бездоганні скули, прямий ніс і губи, стиснуті в жорстку лінію, що не знала ласки. Його волосся, чорне, як вороняче крило, було зібране назад, відкриваючи високе чоло. Але найстрашнішим і водночас заворожуючим були його очі — глибокі, кольору застиглої смоли, в яких тонуло будь-яке світло. Він був втіленням смертоносної грації, наче відточений клинок, який приємно тримати в руці, поки він не почне різати твою власну долоню.

— Ти завжди була надто самовпевненою, — тихо додав він, дивлячись на неї з висоти свого зросту. — Твоє світло засліплює тебе, Яель. Ти не бачиш, що під ногами вже розверзлася безодня.

Дівчина різко загнала меч назад у піхви. Звук удару металу об метал поставив крапку в їхній близькості. Вона розвернулася, змахнувши білим плащем.

— Якщо знову помре хтось з наших купців, я в стороні не лишуся. Твої люди також є в Оріанті, Резгаре. Не забувай про це.

— Око за око? — кинув він їй у спину, схрестивши руки на грудях.

— Кров за кров, — кинула вона через плече, не уповільнюючи кроку.

Яель вийшла із зали, і важкі обсидіанові двері з глухим гуркотом зачинилися за її спиною. Правитель Нокти залишився в напівтемряві. Він повільно нахилив голову вбік, і на його обличчі з’явилася хижа посмішка. Вона була не доброю і не злою — це була посмішка гравця, який щойно побачив ідеальну карту.

З тіней поважно виринув слуга в сірому вбранні.

— Який буде наказ, Лорде? — прошепотів він, схиливши голову.

— Погасити вогонь на стіні Тако. І принесіть мені карту Долини, — голос Резгара знову став крижаним і діловим.

Слуга завагався лише на мить. 

— Ви хочете розпочати війну?

Резгар підійшов до вікна, за яким у тумані вгадувалися обриси далекої Зеленої стіни. 

— Я? Поки ні. Але коли ніхто не очікуватиме, ми нападемо. Оріанта буде моєю. Я захоплю всю Еларію, виконаю задум батька, і тоді... — він на мить замовк, стиснувши кулак так, що побіліли кісточки, — тоді нарешті настане мир. Єдиний мир, який можливий — під моєю рукою.