4 Розділ

— Йди до воріт, Аріє. Зараз же, — тихо, але беззаперечно наказала Яель, не зводячи очей із чорного стовпа диму. — І не озирайся.

Вона міцніше стиснула меч у ножнах. Її обов’язком було захищати Оріанту, але серце підказувало, що те, що зараз відбувається в Нокті, незабаром постукає і в їхні двері.

Генерал торкнулася боків коня, і білий звір зірвався з місця, вибиваючи іскри з обсидіанового каміння. Вона не повернулася до безпечних стін Оріанти, а натомість погнала скакуна вперед, через безкраю рівнину, що відділяла два світи. Поле під копитами здавалося нескінченним океаном, який при кожному пориві вітру починав бурю.

По боках дороги іноді виднілися скелети старих облогових веж, поглинуті часом, і розбиті щити, що вросли в землю. Кожна війна залишала по собі лише попіл і порожнечу, і Яель, як ніхто інший, знала ціну кожного кроку по цій рівнині.

Вона дивилася на горизонт, де вежі Нокти ставали дедалі чіткішими. Її думки мимоволі звернулися до того, хто керував цим царством тіней.

— Ти знову щось задумав, — тихо промовила вона, і її голос загубився у свисті вітру. — Ти, хто вимірює життя кількістю спалених міст. 

Кажуть, його серце було викувано в тих самих горнах, де гартується сталь убивць Нокти. Невже йому мало тієї крові, що вже пролита? Чи він справді вірить, що зможе загасити сонце над Оріантою своїм димом?

Вона згадала розповіді про правителя Нокти. Про людину, яка ніколи не знімає обладунків, чий погляд здатний заморозити живу воду, і чия воля тримає в страху навіть найлютіших духів бурі. Він був для неї не просто ворогом, а стихійним лихом, яке неможливо зупинити словами чи договорами. Він був темрявою, що пожирає все на своєму шляху, жорстоким майстром смерті, який не знав іншого мови, крім мови меча.

Кінь перейшов на галоп, долаючи останні милі до прикордонного посту. Стовп диму над Ноктою ставав дедалі густішим, закриваючи собою небо. 

Копити білого коня врешті вибили глухий дріб по залізному настилу моста, що вів до великих воріт Нокти. Тут повітря було густим від смогу, а стіни цитаделі піднімалися вгору на сотні ліктів, закриваючи собою рештки денного світла. Важкі стулки, сковані з темної сталі, здавалося, вросли в саму скелю.

— Пропустіть генерала Яель Ксарея! — її голос пролунав чисто і твердо, розрізаючи низький гул вітру, що заплутався в шпилях веж.

Вартові в чорних обладунках, чиї обличчя були приховані за глухими шоломами, не промовили жодного слова. Почулося лише важке скреготіння механізмів. Ланцюги напружилися, і ворота повільно розійшлися, відкриваючи шлях у серце темряви.

Яель спішилася. Її біла сукня та сріблясте волосся виглядали чужорідними плямами серед похмурої величі цього міста. Слуги Нокти — мовчазні постаті в довгих сірих шатах — підійшли до неї з поклоном. Один із них обережно взяв під вуздечку її коня, який з острахом пряв вухами, відчуваючи чужу магію цього місця.

Її повели нескінченними коридорами палацу. Тут не було квітів чи співу духів, як в Оріанті. Стіни прикрашали лише гострі виступи чорного каменю та смолоскипи, що горіли холодним синім полум’ям. Кожен крок Яель відлунював від високої стелі, немов удар серця. Вона відчувала на собі тисячі невидимих поглядів, що стежили за кожним її рухом із глибини тіней.

Слуги зупинилися перед високими дверима, інкрустованими обсидіаном. Вони повільно відчинилися, відкриваючи вигляд на тронну залу, де панував напівморок. У кінці зали, на підвищенні, виднівся силует того, хто тримав у страху обидва світи. Темний правитель погодився прийняти її — рідкісна честь або, можливо, частина його власної, нікому не відомої гри.

Яель розправила плечі, міцніше стиснула меч у у руці і зробила перший крок по холодній підлозі.

Зала занурилася в тишу, яку порушувало лише потріскування синього полум’я смолоскипів. Темний правитель сидів на троні нерухомо, наче статуя, висічена з того ж чорного каменю, що і стіни його палацу. Тіні лягали так, що його обличчя залишалося непроглядною темрявою, лише очі іноді зблискували холодним сталевим блиском.

— І що привело генерала Оріанти на мої землі? — його голос пролунав низько.

Яель зробила крок уперед, не схиляючи голови. Її біле вбрання різко контрастувало з мороком зали.

— Що відбувається? — кинула вона, ігноруючи церемонії. — Ти намагаєшся розв'язати війну знову? Дим над Ноктою бачать навіть діти біля Зеленої стіни.

Чоловік повільно переплів пальці на підлокітниках трону. Його рухи були ледачими, але в них відчувалася небезпека хижака, готового до стрибка.

— Якщо ти заявилась на мої землі без запрошення, це я маю питати тебе про наміри, — відрізав він. — А те, що відбувається за стіною Тако, тебе стосуватися не має. Це внутрішні справи Нокти.

— Мене не стосується? — Яель гірко всміхнулася, стискаючи руків'я меча в піхвах. — Знаєш, я була б тільки рада, якби ви тут заживо всі згоріли. Тоді в Еларії нарешті настав би справжній мир!

Той ледь помітно нахилив голову вбік. У темряві під капішоном почувся короткий, сухий смішок, позбавлений будь-яких веселощів.

— О, не сподівайся. Я не доставлю тобі такого задоволення, Яель. У мене в планах власноруч прикінчити тебе, коли прийде час. Випустити стрілу прямо тобі в душу і дивитися, як згасає твоє хвалене світло.

— Резгаре, стеж за словами! — вигукнула вона, і її голос відлунив від високої стелі. — Наші батьки закінчили війну не для того, щоб ми зараз знову нищили все живе!

Ці слова подіяли на нього як удар батога. Резгар різко встав із трону. Його висока постать у важкому чорному плащі нависла над залою. Він зробив крок до дівчини, виходячи на світло смолоскипів. Його обличчя було блідим, з гострими рисами та шрамом, що перетинав брову, роблячи погляд ще жорстокішим.

— Правильно! — гаркнув він, зупинившись за крок від неї. — Не для того, щоб ти заявлялась до мене і провокувала! Давай, Яель! Ховайся далі в своєму солодкуватому світлі, як твоя мати, і вдавай, що зла не існує!