3 Розділ

Сонце Оріанти пробивалося крізь густе сплетіння гілок Зеленої стіни — величезного живого форпосту, що розрізав обрій тисячами років нестримного росту. Стіна була настільки щільно вкрита мохом, ліанами та квітами, що здавалася частиною самого неба, тільки смарагдовою. У підніжжя цієї природної фортеці розкинувся військовий табір. Серед суворих білих наметів і блискучих обладунків вартових маленька Арія здавалася яскравою цяткою, що випадково потрапила на полотно війни.

Їй було ледь за шість. З-під солом'яного капелюшка вибивалися неслухняні золотисті кучері, а в очах кольору весняного листя завжди світилася цікавість, яка часто ставала причиною клопотів для її старшої сестри. Арія була вдягнена у легку шовкову сукню кольору фіалок, яка зовсім не пасувала до суворого побуту гарнізону. В руках вона тримала свій скарб — довгі шовкові стрічки, пофарбовані в усі кольори веселки.

Раптовий порив вітру, холодний і несподівано різкий, вихопив стрічки з дитячих рук. Вони злетіли вгору, перекинулися через виступи Зеленої стіни і зникли по той бік, де закінчувався затишок Оріанти.

Арія, не вагаючись, побігла до головних воріт. Важкі стулки, оббиті сріблом, охороняли двоє високих воїнів у дзеркальних латах. Один із них опустив списа, перегороджуючи шлях.

— Ти хіба не Арія, молодша сестра генерала Яель? — запитав він, намагаючись пом’якшити свій грубий голос.

— Так, це я, — дівчинка зупинилася і підняла на нього благальний погляд. — Дядячку, ви можете дістати мої стрічки?

— Де вони? — воїн озирнувся навколо.

— Вони перелетіли стіну. Там, за воротами.

Охоронець зітхнув і похитав головою. 

— Я не можу покидати свій пост, малеча. Це наказ твоєї сестри. Попроси когось ще з вільних патрульних.

У цей момент до воріт під'їхав черговий обоз, і старший, як вона називала всіх солдатів вважаючи своїми братами, відволікся, щоб перевірити папери візників. Арія, скориставшись метушнею, пригнулася і швидкою тінню проскочила повз вартових. Вона минула ворота, притискаючись до стін. Купці, заклопотані підрахунками прибутку та безпекою свого товару, навіть не помітили маленьку постать, що промайнула повз них у бік відкритої рівнини.

Арія рушила вздовж зовнішньої сторони стіни. Тут природа була іншою: м’яка трава Оріанти поступово змінювалася жорсткими стеблами, що кололи ноги. Нарешті вона побачила свої яскраві стрічки — вони зачепилися за сухий кущ обсидіанового кольору. Дівчинка радісно підбігла до них, схопила шовк, і в цей момент новий порив вітру розвіяв її сукню.

Цей вітер приніс із собою щось чуже. У ніс ударив їдкий, гіркий запах горілого металу та сухої крові. Дитина озирнулась. На великій та просторій галявині не було ні духів, ні звичних тварин. Лише висока жовта трава, яка іноді ворушилася від протягів, та поодинокі квіти з попелястими пелюстками. Еларійців навколо не було — караван купців уже зник за поворотом дороги, залишивши дівчинку наодинці з пусткою.

Далеко попереду, у вічному тумані, що розділяв світи, височіли чорні вежі Нокти. Звідти, з самого серця ворожого королівства, вітер доносив сірий попіл, який повільно осідав на жовту траву, наче брудний сніг. Арія завмерла, стискаючи стрічки в кулаці. Невже в тому далекому краї сталася якась біда?

Раптом трава неподалік ворухнулася. Арія здригнулася і швидко обернулася на звук копит. На тлі високої жовтої трави з’явився білий кінь, чия шерсть виблискувала, немов гірський кришталь. Верхи на ньому сиділа Яель.

Генерал Оріанти виглядала велично і водночас суворо. Її довге волосся, біле, як перша паморозь, вільно спадало на плечі, перегукуючись із кольором її вбрання. На ній була біла бойова сукня з цупкої тканини, що не сковувала рухів, а на плечах металевим блиском відсвічували кілька пластин обладунків. Талію охоплював широкий мідний пояс, гравіювання на якому зображувало символи сонця та води. У руці вона тримала свій меч — зброя спочивала в піхвах.

— І що ти тут робиш, маленька неслухняна сестричко? 

— Ель! — вигукнула дівчинка, міцніше стискаючи свої стрічки. Вона не виглядала наляканою появою сестри, проте в її очах все ще стояв неспокій. Дитина підняла руку і тикнула пальцем у бік горизонту, де небо Нокти здавалося особливо важким.

Генерал перевела погляд туди, куди вказувала Арія. Її світлі брови насупилися. Далеко вдалині, над гострими шпилями ворожого міста, піднімався густий стовп чорного диму. Він не був схожий на звичайний дим від багать; він був масним, важким і піднімався занадто високо, розриваючи сірий туман.

Яель відчула, як холодок пробіг по спині. Зараз між містами Еларії панувало крихке перемир’я. Це був час, коли зброя мала мовчати, а торгові каравани — вільно перетинати кордони. Вона знала, що якщо хтось, не дай вітри, перетне межу і ступить на чужу територію без дозволу, тендітний спокій розсиплеться. Війна розв’яжеться з новою силою, і великі втрати з обох сторін стануть неминучими.