2 Розділ

А далеко за горизонтом, там, де земля здималася вгору, врізаючись у хмари, височіли вежі Нокти. Вони не були побудовані з каменю чи дерева. Цитадель темних ельрійців була витесана з монолітної скелі чорного льоду та заліза, загартованого в полум’ї підземних вулканів. Гострі шпилі, схожі на ікла велетенського хижака, розривали небо. На найвищих ярусах ніколи не гасло багрове полум'я сигнальних вогнів, що відбивалося у вікнах, створюючи ілюзію, що сама фортеця стікає кров’ю. Це було величне і страхітливе видовище, втілення сили.

У серці цієї цитаделі, на троні, вирубаному з крижаного брил, сидів правитель Нокти. Його ім’я шепотіли з трепетом навіть його найближчі соратники. Він був не просто королем; він був живим втіленням жорстокості свого краю. Його обличчя, застигле в масці холодної байдужості, рідко виражало емоції, але в його очах, темних, як найтемніша ніч, палахкотів вогонь завойовника. Він не знав милосердя, бо вважав його слабкістю, що веде до загибелі. Його справедливість була швидкою і смертельною, як удар його власного клинка. Він особисто очолював свої армії, і там, де проходив його кінь, земля залишалася мертвою на роки. Він вірив лише в силу, і його влада трималася на страху та беззаперечній відданості. Катували, вбивали, зраджували — все це було лише інструментами для досягнення його цілей, і він володів ними досконало.