Глава 2. Заборонений сектор 

Глава 2. Заборонений сектор 

Перші двадцять годин польоту минули спокійно. 

Надто спокійно, як для подорожі до місця, де зникали кораблі. 

Аліса не любила довгих перельотів на автопілоті. Вони залишали надто багато часу для думок, а думки останніми роками були її найгіршими супутниками. 

Вона сиділа в кабіні, тримаючи чашку холодної кави, й переглядала навігаційні дані. 

Сектор 0-Чорний займав ділянку простору на перетині трьох старих зоряних маршрутів. Офіційні карти позначали його як область гравітаційної нестабільності, де викривлення простору могли знищити корабель за лічені секунди. 

Але дані, які Міра витягла з архівів, розповідали іншу історію. 

Сто двадцять шість років тому сектор був відкритим для досліджень. Через нього проходили торгові судна, наукові експедиції та колонізаційні кораблі. А потім, за один місяць, усі маршрути закрили. 

Без пояснень. 

Без публічних звітів. 

Без жодної згадки про причини. 

— Міро, знайди офіційний наказ про закриття сектору. 

— Наказ засекречений. 

— Тоді знайди неофіційний. 

— Ти знову пропонуєш порушити закон. 

— Я пропоную тобі проявити фантазію. 

— Мені здається, ти плутаєш фантазію з кримінальними нахилами. 

— Я завжди знала, що ти мене розумієш. 

На екрані з'явилася нова добірка документів. 

Аліса почала переглядати їх, поки не натрапила на звіт про експедицію, яка відбулася сто двадцять шість років тому. 

У документі було лише кілька рядків. 

«Дослідницька група втратила зв'язок із центральною станцією. Після відновлення сигналу всі учасники експедиції повідомили про однакове явище: невідомий об'єкт, що не відображався на радарах. Об'єкт не проявляв агресії. Проте після контакту з ним члени екіпажу почали демонструвати зміни в поведінці та пам'яті». 

Нижче стояла примітка. 

«Рекомендується негайне припинення всіх досліджень. Матеріали передати до закритого архіву». 

Підпису не було. 

Аліса перечитала текст. 

— Міро, що означають зміни в пам'яті? 

— Інформації недостатньо. 

— А якщо припустити? 

— Існують десятки можливих пояснень. Від впливу космічного випромінювання до нейрологічних порушень, спричинених невідомим полем. 

— Або хтось хотів приховати те, що вони побачили. 

— Така версія також можлива. 

Аліса відклала чашку. 

Їй не подобалися загадки, у яких усі відповіді були засекречені. Вони майже завжди означали, що хтось вирішив: звичайні люди не мають права знати правду. 

Вона добре знала таких людей. 

За час роботи в дослідницькому флоті їй доводилося бачити, як командири приховували аварії, як корпорації знищували звіти про небезпечні експерименти, а чиновники пояснювали загибель людей «непередбачуваними обставинами». 

Космос не був безжальним. 

Безжальними були ті, хто використовував його як виправдання. 

— Скільки до межі сектора? 

— Три години сорок хвилин. 

— Добре. Підготуй корабель до ручного керування. 

— Уже виконано. 

Аліса перевела погляд на зоряну карту. 

Щось у ній було не так. 

Вона збільшила зображення, перевірила координати й нахилилася ближче до дисплея. 

Одна із зірок на карті не відповідала реальним даним. 

За астрономічним каталогом на її місці мала бути порожнеча. Проте на екрані світилася блакитна точка, оточена слабким ореолом. 

— Міро, перевір об'єкт у секторі сімнадцять-дев'ять. 

— Об'єкт не зареєстрований. 

— Я бачу. 

— Можлива помилка навігаційної системи. 

— Перевір незалежними сенсорами. 

За кілька секунд на екрані з'явилися результати. 

Об'єкт існував. 

Він випромінював енергію, але не мав видимого спектра. Його гравітаційний слід був майже нульовим, хоча розміри, судячи з відбитого сигналу, мали перевищувати кілька кілометрів. 

Аліса відчула, як у неї холоне спина. 

— Це не зірка. 

— Підтверджую. Об'єкт не має ознак термоядерної реакції. 

— Тоді що це? 

— Не знаю. 

Аліса відчула дивне задоволення. 

Уперше за багато років вона почула від системи відповідь, яка не намагалася приховати власну невизначеність. 

— Знаєш, Міро, мені подобається, коли ти чесна. 

— Я завжди чесна. 

— Тоді чому досі не сказала, що я безрозсудна? 

— Тому що це не потребує підтвердження. 

Аліса розсміялася. 

Сміх прозвучав незвично в порожній кабіні. Вона давно не сміялася так легко, без гіркоти й відчуття, що мусить негайно повернутися до реальності. 

Потім поглянула на дивний об'єкт. 

— Зміни курс. Хочу підійти ближче. 

— Це суперечить основному завданню польоту. 

— Основне завдання — знайти сестру. Якщо цей об'єкт пов'язаний із закриттям сектора, він може бути важливим. 

— А якщо він небезпечний? 

— Тоді ми це з'ясуємо. 

— Ти могла б хоча б удавати, що обмірковуєш ризики. 

— Я їх обмірковую. Просто не дозволяю їм керувати моїм життям. 

Вона взялася за штурвал. 

«Мандрівник» повільно змінив курс. 

Що ближче вони підлітали, то сильніше спотворювалася навігаційна картина. Зірки на екрані зміщувалися, відстані змінювалися, а сенсори видавали суперечливі показники. 

Невідомий об'єкт зростав. 

Спершу він нагадував астероїд. Потім — величезну металеву конструкцію. Ще за кілька хвилин стало зрозуміло, що це не природне утворення. 

Його поверхня була вкрита геометричними лініями, які утворювали складні візерунки. Деякі ділянки світилися блідо-блакитним, інші залишалися абсолютно чорними. 

Жодних двигунів. 

Жодних антен. 

Жодних отворів, які можна було б прийняти за шлюзи. 

Об'єкт висів у просторі, немов хтось побудував гігантську браму й забув додати до неї стіну.