Розділ 7

Ритуальна зала була не настільки велика, як Музичний салон. Але все ж маленькою її теж язик не повертався назвати – вся моя квартира мала менший розмір.

Жодного вікна. Ніякого електричного освітлення. Лише мерехтливе сяйво свічок. Їх тут була просто неймовірна кількість. Вони були скрізь: в різних за формою і розміром підсвічниках на тумбах, розставлених по периметру кімнати, стінах, в масивній люстрі, і навіть на підлозі.

Пофарбовані у білий колір стіни контрастували з темним дерев’яним оздобленням і старовинними гобеленами, які висіли на них. На відміну від тих, що прикрашали коридори та інші зали, ці мали однакову видовжену форму і на них містилися якісь незрозумілі мені написи та символи.

Вздовж однієї зі стін розмістилася вузька відкрита шафа з предметами, про призначення яких я могла лише здогадуватися: флакони з невідомими рідинами, різнокольорові кристали, кришталеві кулі, різного розміру та форми скриньки та інші предмети, назви яких я навіть не знала. Імовірно вони слугували саме для проведення якихось ритуалів.

Аделаїда зустріла мене коло дверей.

- Чого очі як у наляканої миші? - замість вітання запитала вона. – Вище голову – це не страшно! Тобі лише потрібно буде покласти руку на он той артефакт, і все.

Я поглянула в той бік, куди вона знехотя махнула рукою. В центрі кімнати, де з темного, відполірованого до блиску каменю було викладене коло, що виступало над підлогою на висоту однієї сходинки, стояв круглий кам’яний вівтар, на якому теж горіли свічки і лежав якийсь предмет, який мені звідси не вдалося добре розгледіти.

- Вітаю, панно Софіє, - до нас підійшов розпорядник відбору. – Вже все готове для проведення ритуалу. Дочекаємося Його Високість і почнемо. Проходьте ближче, не соромтеся.

Та я й не соромилась. Хвилювалася – так. Навіть можна сказати - трішечки побоювалася. Але аж ніяк не соромилася.

- Доброго ранку, пане розпоряднику, - я посміхнулася Зоресу, намагаючись не показувати свого хвилювання, пройшла вглиб кімнати і голосно привіталася з іншими присутніми. – Доброго ранку, панове!

- Вітаємо! І бажаємо успіху, - відповів один з менторів, а інші кивнули на знак вітання.

Поруч з вівтарем стояв невисокий чоловік у білому балахоні з каптуром і з книгою у руках. Сивина на скронях та дрібна сітка зморшок на обличчі вказували на його похилий вік. Він з відвертою цікавістю розглядав мене, але нічого не говорив. Схоже, що це і є той жрець, про якого мені говорила Дала.

- Його Високість скоро приєднається до нас, то ж займайте свої місця, - скомандував Зорес, і ментори стали на краю кам’яного п’єдесталу, утворюючи коло.

- Підійди до мене, дитино, - голос жреця був м’яким і приємним. Він ніби огортав мене теплою ковдрою, заспокійливо гладив по голові і, одночасно, викликав мурашки. Я слухняно підійшла і стала на місце, яке він вказав.

Тепер я мала змогу добре роздивитися вміст вівтаря. В центрі лежав прозорий скляний овал, на якому чітко виднілося неглибоке заглиблення у формі долоні. Навколо нього лежали маленькі кістяні таблички, що нагадали мені кістяшки доміно, але замість крапочок на них були намальовані якісь символи, схожі на ті, що зображувалися на гобеленах зі стін.

Я стояла спиною до дверей і тому не могла бачити, що там відбувається. Лише почула, що двері відчинилися і звук кроків, які наближалися. Жрець поглянув у той бік і звернувся до мене: 

- Просто поклади руку на артефакт і розслабся. Він виявить твої магічні здібності, якщо такі є. Нічого не бійся і коли щось відчуєш, не відривай руку.

Я глибоко вдихнула і зробила так, як він сказала. Поверхня була прохолодною. Як тільки жрець розгорнув книгу і рівним, монотонним голосом почав зачитувати незрозумілі слова, я відчула легке поколювання, що поступово посилювалося. Світло свічок наче стало яскравішим, а кімната наповнилася легким солодкуватим ароматом. Схоже, що артефакт почав свою роботу.

Голос жреця ставав дедалі голоснішим і, в абсолютній тиші, відбивався від стін, продовжуючи відлунням дзвеніти у повітрі, що значно посилювало атмосферу таємничості. Та від того, що відбувалося навколо, мене миттєво відволікли відчуття у власному тілі.

Тієї миті, коли гучність промови жреця досягла свого апогею, «доміно» спливло у повітря і закружляло по колу над моєю рукою, стрімко набираючи швидкість. І одночасно з цим я відчула, як по моєму тілу, починаючи від кінчиків пальців та долоні руки, що притискалася до артефакта, ніби потекли тисячі дрібних теплих цівочок, поступово заповнюючи цим приємним теплом все тіло.

А потім все миттєво стихло: зникло і тепло в тілі, і поколювання в руці; таблички, які кружляли в несамовитих перегонах, завмерли так миттєво, ніби сила інерції взагалі була їм не притаманна, і опустилися на вівтар; солодкий запах, який поступово став надто приторним, розвіявся, наче його й не було.      

Жрець пильно вдивлявся у скляний артефакт під моєю долонею. Зрозумівши, що ще щось має відбутися я теж не зводила з нього очей. Не минуло й хвилини, впродовж якої тиша була настільки абсолютною, що здавалося, що ніхто навіть не дихає, як овал почав мерехтіти.