4.1

Я підвелася з крісла. Ким би не була ця грізна пані, але елементарні правила ввічливості ніхто не відміняв. Хоча відповідати їй я не поспішала. Просто не зовсім розуміла чи то вона звинувачує мене, чи у неї така дивна манера жартувати. Та й на питання її слова не були схожі – скоріше на звичайну констатацію факту. Тому й вирішила, що краще буде взагалі промовчати. А так як не мала жодного уявлення як мені варто поводитися, то стояла, дивилася на них і мовчки чекала поки мені хоча б щось пояснять. Бабця тим часом, підійшовши ближче, прискіпливо роздивлялася мене, як циган кобилу на базарі. Ще б у рота зазирнула, щоб зуби перевірити!

- Леді Софіє, дозвольте познайомити вас з вашою менторкою, - звернувся до мене Зорес. – Пані професорка Аделаїда Блейн.

- Дуже приємно, - скоріше по інерції, ніж щиро, відповіла я.

- Я залишу вас удвох. Скоро прийде служниця і принесе вам частину необхідних речей. Все інше доставлять завтра, бо ми, - тут він трохи зам’явся, підбираючи слова, - не розраховували ще на одну учасницю. Але не хвилюйтеся, цю невеличку проблему ми швидко владнаємо. Через годину у великій вітальні подадуть вечерю, то ж…

- Гадаю, ми з моєю підопічною сьогодні повечеряємо у неї в кімнаті, - безапеляційним тоном перебила бабця Зореса. – Тому розпорядіться принести їжу сюди.

Чоловік хотів щось сказати, можливо навіть заперечити, але потім передумав. Мені здалося, що він її побоюється. Схоже, мені в наставниці дістався генерал у спідниці, замаскований під божу кульбабку. Принаймні, перше враження було саме таке. Накази вона віддавала чітко і впевнено. Зорес кивнув і смиренно погодився:

- Гаразд, пані Аделаїдо, як скажете. Але завтра вранці, будь ласка, приєднайтеся до нас за сніданком. Після нього я повідомлю про перше випробування.    

 Розпорядник вийшов, залишивши мене наодинці з чудернацькою бабцею, яка, наскільки я зрозуміла, мала мене чомусь навчити. Цікаво, чому саме? Придворному етикету? Чи якимось особливим навичкам? Принц говорив, що всі учасниці відбору мають магію. А я? Про мене він тоді так нічого і не відповів.

- Наскільки у тебе поганий зір? – раптом запитала пані Аделаїда, уважно вдивляючись у моє обличчя.

- Чому ви вирішили, що він поганий? – здивувалася я й тільки тоді зрозуміла, що так і не зняла окуляри. – А… Це не для покращення зору.

- А для чого тоді? Наскільки я знаю у вашому світі не існує магії. Тож навряд це якийсь артефакт. Нащо ж ти їх носиш?

Я зняла окуляри і ніяково знизала плечима.

- Хотіла виглядати старшою і соліднішою, - відповіла чесно. Судячи з погляду, яким мене нагородила старенька, таке пояснення здалося їй м’яко кажучи дивним.

- Це найбільша дурниця, яку я коли-небудь чула, - пирснула вона, - а чула я їх за своє життя надзвичайно багато. Може ти ще й шкіру на обличчі навмисно зіпсувала, щоб не тільки старшою, а ще й страшнішою здаватися?

- Нічого не навмисно! – обурилася я, бо прозвучало це так, ніби я дурепа якась. - Я просто з засмагою не розрахувала і трохи спекла носа. А виглядати солідніше хотіла задля роботи, щоб не сприймали як дитя нерозумне. Хай би їй грець цій роботі!

Бабця засміялася. Щиро. По-справжньому. І від цього її очі потеплішали, сполохуючи лукавими іскорками, а обличчя перестало бути суворою маскою.

- Присядьмо, дитя розумне! – все ще всміхаючись, взяла мене за руку і рушила до невеличкого диванчика. Посадивши мене поруч з собою, розслаблено відкинулася на спинку і веліла вже серйозним тоном. - Хочу послухати твою версію того, як ти тут опинилася. Тільки, будь ласка, не намагайся зараз прикрашати історію, щоб здаватися розумнішою чи хитрішою. Розкажи так, як було насправді.

Слухала вона уважно. Час від часу хитала головою, ніби погоджуючись із якимись своїми думками. Ділитися ними зі мною пані не поспішала або й взагалі не збиралася.

Стук у двері пролунав саме тоді, коли я завершила свою розповідь.