Розділ 4

Софія

Не знаю скільки минулого часу, а я так і продовжувала сидіти в кріслі, охопивши голову руками. Здавалося, що якщо я її відпущу, то вона просто лусне від виру думок. Заплющила очі, немов могла повіками відгородитися від настільки ж лякаючого, наскільки й прекрасного довкілля. Ввижалося, що ще трішки і голосний дзвін будильника вирве мене з цієї фантасмагорії, зруйнувавши химерні видіння і повернувши до звичного буденного життя.

Знайома мелодія, що пролунала у цілковитій тиші кімнати, була наче грім серед ясного неба. Я аж підскочила з крісла від несподіванки. От тільки дива не сталося. На жаль, я не прокинулася, а лише зрозуміла, що то спрацювало нагадування в моєму телефоні, який лежав в кишені штанів. Дістала його і відключила додаток, який був налаштований так, щоб раз у декілька днів нагадувати поливати квіти, бо мала за собою такий грішок. Перед очима постали різнобарвні пластикові горщики на підвіконнях, які теж дісталися мені від тітки. Вона квіти дуже любила: з задоволенням піклувалася про них, пересаджувала, поливала і навіть розмовляла з ними, ніби з живими істотами. А тепер вони змарніють і засохнуть без догляду в порожній оселі.

Саме думка про повільно вмираючі квіти стала останньою краплею мого терпіння і остаточно вивела мене з рівноваги. Я знову опустилася в крісло і, затуливши долонями обличчя, гірко заплакала. Сльози, мов дрібні крапельки дощу покотилися по щоках, поступово перетворюючись на добірні горошини, а потім і у суцільні струмки. Всередині, ніби греблю прорвало. Вся тривога і страх, які міцними лещатами стискали серце, вирвалися назовні. Плечі здригалися від беззвучних ридань, а в голові крутилося одне-єдине питання: «Що мені тепер робити?» Відповіді не було. Та й звідки їй взятися, якщо все, що зі мною сталося, ще сьогодні вранці здавалося можливим лише у казках та фантастичних історіях. Як-то кажуть: життя мене до цього не готувало.

- За що мені все це? – вже вголос схлипнула я.

- Якщо я правильно зрозуміла, то за непосидючу дупу і занадто цікавий ніс, - жорстко пролунало від дверей.

За своїми риданнями я не почула коли вони відчинилися і тому смикнулася від несподіванки. Зате вмить перестала плакати, витріщившись на ту, хто це сказала.

Разом з Зоресом до кімнати зайшла невисока худорлява бабця. Сиве, майже біле волосся рівними пасмами спадало нижче плеч, обрамляючи посічене безліччю зморшок суворе обличчя. Незважаючи на вік, постава у бабці була вражаючою: гордовито розправлені плечі, пряма спина, високо піднята голова. Її очі здавалися бездонними через насичений блакитний колір, немов глибини гірських озер. Чомусь такий різкий контраст між віком, який чітко відпечатався на шкірі, мов на пожовклому пергаменті літопис, і ясними очима, які б могли належати молодій дівчині, здавався моторошним.

Хто вона? Поводиться немов королева. А раптом і справді жінка належить до королівської родини? Враховуючи її вік, то матір’ю принца вона не могла бути, а от бабусею або навіть прабабусею цілком можливо. От тільки одяг виглядав занадто простим як на королівську особу. Хоча… Що я взагалі знаю і про їхній одяг, і про звички, і про встановлені порядки? Принц он теж розгулював лісом у шкіряних лахах, мов рокер якийсь, а зовсім не в камзолі з золотою вишивкою і не з короною на голові.

Я підвелася з крісла. Ким би не була ця грізна пані, але елементарні правила ввічливості ніхто не відміняв. Хоча відповідати їй я не поспішала. Просто не зовсім розуміла чи то вона звинувачує мене, чи у неї така дивна манера жартувати. Та й на питання її слова не були схожі – скоріше на звичайну констатацію факту. Тому й вирішила, що краще буде взагалі промовчати. А так як не мала жодного уявлення як мені варто поводитися, то стояла, дивилася на них і мовчки чекала поки мені хоча б щось пояснять. Бабця тим часом, підійшовши ближче, прискіпливо роздивлялася мене, як циган кобилу на базарі. Ще б у рота зазирнула, щоб зуби перевірити!

- Леді Софіє, дозвольте познайомити вас з вашою менторкою, - звернувся до мене Зорес. – Пані професорка Аделаїда Блейн.

- Дуже приємно, - скоріше по інерції, ніж щиро, відповіла я.

- Я залишу вас удвох. Скоро прийде служниця і принесе вам частину необхідних речей. Все інше доставлять завтра, бо ми, - тут він трохи зам’явся, підбираючи слова, - не розраховували ще на одну учасницю. Але не хвилюйтеся, цю невеличку проблему ми швидко владнаємо. Через годину у великій вітальні подадуть вечерю, то ж…

- Гадаю, ми з моєю підопічною сьогодні повечеряємо у неї в кімнаті, - безапеляційним тоном перебила бабця Зореса. – Тому розпорядіться принести їжу сюди.

Чоловік хотів щось сказати, можливо навіть заперечити, але потім передумав. Мені здалося, що він її побоюється. Схоже, мені в наставниці дістався генерал у спідниці, замаскований під божу кульбабку. Принаймні, перше враження було саме таке. Накази вона віддавала чітко і впевнено. Зорес кивнув і смиренно погодився:

- Гаразд, пані Аделаїдо, як скажете. Але завтра вранці, будь ласка, приєднайтеся до нас за сніданком. Після нього я повідомлю про перше випробування.    

 Розпорядник вийшов, залишивши мене наодинці з чудернацькою бабцею, яка, наскільки я зрозуміла, мала мене чомусь навчити. Цікаво, чому саме? Придворному етикету? Чи якимось особливим навичкам? Принц говорив, що всі учасниці відбору мають магію. А я? Про мене він тоді так нічого і не відповів.

- Наскільки у тебе поганий зір? – раптом запитала пані Аделаїда, уважно вдивляючись у моє обличчя.

- Чому ви вирішили, що він поганий? – здивувалася я й тільки тоді зрозуміла, що так і не зняла окуляри. – А… Це не для покращення зору.

- А для чого тоді? Наскільки я знаю у вашому світі не існує магії. Тож навряд це якийсь артефакт. Нащо ж ти їх носиш?

Я зняла окуляри і ніяково знизала плечима.

- Хотіла виглядати старшою і соліднішою, - відповіла чесно. Судячи з погляду, яким мене нагородила старенька, таке пояснення здалося їй м’яко кажучи дивним.