Розділ 4

Софія

Не знаю скільки минулого часу, а я так і продовжувала сидіти в кріслі, охопивши голову руками. Здавалося, що якщо я її відпущу, то вона просто лусне від виру думок. Заплющила очі, немов могла повіками відгородитися від настільки ж лякаючого, наскільки й прекрасного довкілля. Ввижалося, що ще трішки і голосний дзвін будильника вирве мене з цієї фантасмагорії, зруйнувавши химерні видіння і повернувши до звичного буденного життя.

Знайома мелодія, що пролунала у цілковитій тиші кімнати, була наче грім серед ясного неба. Я аж підскочила з крісла від несподіванки. От тільки дива не сталося. На жаль, я не прокинулася, а лише зрозуміла, що то спрацювало нагадування в моєму телефоні, який лежав в кишені штанів. Дістала його і відключила додаток, який був налаштований так, щоб раз у декілька днів нагадувати поливати квіти, бо мала за собою такий грішок. Перед очима постали різнобарвні пластикові горщики на підвіконнях, які теж дісталися мені від тітки. Вона квіти дуже любила: з задоволенням піклувалася про них, пересаджувала, поливала і навіть розмовляла з ними, ніби з живими істотами. А тепер вони змарніють і засохнуть без догляду в порожній оселі.

Саме думка про повільно вмираючі квіти стала останньою краплею мого терпіння і остаточно вивела мене з рівноваги. Я знову опустилася в крісло і, затуливши долонями обличчя, гірко заплакала. Сльози, мов дрібні крапельки дощу покотилися по щоках, поступово перетворюючись на добірні горошини, а потім і у суцільні струмки. Всередині, ніби греблю прорвало. Вся тривога і страх, які міцними лещатами стискали серце, вирвалися назовні. Плечі здригалися від беззвучних ридань, а в голові крутилося одне-єдине питання: «Що мені тепер робити?» Відповіді не було. Та й звідки їй взятися, якщо все, що зі мною сталося, ще сьогодні вранці здавалося можливим лише у казках та фантастичних історіях. Як-то кажуть: життя мене до цього не готувало.

- За що мені все це? – вже вголос схлипнула я.

- Якщо я правильно зрозуміла, то за непосидючу дупу і занадто цікавий ніс, - жорстко пролунало від дверей.

За своїми риданнями я не почула коли вони відчинилися і тому смикнулася від несподіванки. Зате вмить перестала плакати, витріщившись на ту, хто це сказала.

Разом з Зоресом до кімнати зайшла невисока худорлява бабця. Сиве, майже біле волосся рівними пасмами спадало нижче плеч, обрамляючи посічене безліччю зморшок суворе обличчя. Незважаючи на вік, постава у бабці була вражаючою: гордовито розправлені плечі, пряма спина, високо піднята голова. Її очі здавалися бездонними через насичений блакитний колір, немов глибини гірських озер. Чомусь такий різкий контраст між віком, який чітко відпечатався на шкірі, мов на пожовклому пергаменті літопис, і ясними очима, які б могли належати молодій дівчині, здавався моторошним.

Хто вона? Поводиться немов королева. А раптом і справді жінка належить до королівської родини? Враховуючи її вік, то матір’ю принца вона не могла бути, а от бабусею або навіть прабабусею цілком можливо. От тільки одяг виглядав занадто простим як на королівську особу. Хоча… Що я взагалі знаю і про їхній одяг, і про звички, і про встановлені порядки? Принц он теж розгулював лісом у шкіряних лахах, мов рокер якийсь, а зовсім не в камзолі з золотою вишивкою і не з короною на голові.