3.2

Знайти мага, який би міг стати гідним наставником для дівчини з іншого світу, у якої тільки починає проявлятися магія, навчити нею користуватися і максимально розкрити свої вроджені таланти, стати її вчителем і порадником – не проблема. У наших академіях достатньо професорів гідних цієї ролі. Проблема в тому, що коло посвячених у причини поспіху з весіллям доволі обмежене, і розширювати його не дуже хотілося. До того ж, щоб стати ментором необхідно було бути не лише сильним магом і талановитим викладачем, а й пройти ритуал-посвячення у храмі Засновниці. Наразі таких було лише п’ять, по кількості учасниць, як це і було завжди. І всі вони зараз знаходилися у цьому кабінеті.

- Зважаючи на те, що ментор може опікуватися лише однією учасницею відбору, то ніхто із присутніх на цю роль не годиться, - впевнено почав Зорес. – Часу, щоб підготувати когось нового у нас обмаль. Тому я бачу лише один вихід, - тут він знизав плечима, ніби вибачаючись за свою пропозицію і, набравши повітря у груди, випалив, - професорка Блейн! Милістю його величності, вона так і живе у будиночку неподалік Зеленого палацу з того часу як відійшла від викладання і була менторкою його дружини на останньому відборі. До речі, я взяв на себе сміливість послати за нею. Але, звісно, Ваша Високосте, вам вирішувати.

- Навіжена Дела? – не втрималася від здивованого вигуку Олівія Кевуд, єдина жінка серед менторів на цьому відборі.

Хтось здивовано підвів брови, хтось знизав плечима, а дехто навіть засміявся, вирішивши, що це жарт.

Аделаїда Блейн раніше викладала в академії і була однією з найкращих магинь. Її поважали, прислухалися до порад та зважали на її думку. Проте, подейкували, що на язик вона теж була гостра і порушникам дисципліни або недостатньо старанним студентам спуску не давала. Але все це мені було відомо лише з розповідей інших. Сам же я мав можливість зустрітися з нею лише кілька разів в дитинстві, коли мама запрошувала Аделаїду у гості і вони вдвох пили чай з солодощами на терасі. Але чим старішою вона ставала, тим дивакуватішою її вважали оточуючі.

У столиці у власності професорки мався гарний великий будинок, але вже декілька років господиня не переступала його порогу. Вона віддавала перевагу усамітненню в будиночку на околиці лісу, який їй подарував король, і майже перестала спілкуватися з людьми, проводячи час за своїм улюбленим заняттям – читанням. Її багатій і різноманітній колекції книг могли позаздрити більшість книгарень і навіть бібліотек.

Мама потурбувалася, щоб її колишня менторка ні в чому не зала потреби: кожного дня з королівського палацу в будиночок Аделаїди доставлялися готові страви, свіжий хліб і різноманітні солодощі та свіжі фрукти. А раз на тиждень власник найбільшої книгарні особисто привозив до лісового будиночку нові, ще зберігаючі неповторний аромат типографської фарби, книги.

Чи то відлюдькуватість далася взнаки, чи то постійне читання, чи, що більш вірогідно, невблаганна старість наклала свій відбиток на колись світлі мізки магині, але Аделаїда поступово перетворилася на стару буркотуху, якій дуже важко догодити і яка, здавалося, не зовсім відрізняла реальність від сторінок своїх книжок. Тому поза очі її почали називати навіженою Делою.

Останні роки мама не запрошувала, а сама навідувала стару наставницю. Інколи я чув як вона з сумом розповідала татові про ці візити. Старенька все частіше повторювала незрозумілі фрази, які навіть сама не могла пояснити. «Сутінки близько. Відчуваю їх подих», «Світло тягнеться до світла» або «Мала брехня – велика зрада» - лише частина того, що вона час від часу повторювала, наче впадаючи в транс. Коли ж у неї не мутилося в голові, то вона виглядала цілком адекватною, хоча і доволі ексцентричною бабцею.

-  Можливо й навіжена, але для вас, юна леді, професорка Блейн! – почувся повчальний старечий голос від дверей, які щойно відчинилися. Що-що, а слух у Аделаїди був відмінний!

«Юна леді» Олівія Кевуд, якій вже перевалило далеко за п’ятдесят, присоромлено опустила очі і почервоніла. Вона ніяк не очікувала, що її слова почує та, про кого вона говорила. Інші теж ніяково перезирнулися, наче школярі, яких суворий вчитель впіймав за непотребним заняттям. У більшості з присутніх професорка свого часу викладала у академії, а Вінсу Ратаму була колегою, і вони чудово пам’ятали її здатність пробрати винуватця аж до кісток.

-  Вітаю вас, пані Аделаїдо! – я привітно посміхнувся, намагаючись згладити незручність моменту, і щоб трішки задобрити стареньку почав з компліментів. – Маєте чудовий вигляд. Як себе почуваєте?

Професорка шанобливо вклонилася – доволі граційно як на її поважний вік, і впевнено подивилася мені прямо у вічі. Дивовижно яскраві блакитні очі нічим не натякали на її вік. Якби не безліч глибоких та дрібних зморшок, що їх обрамляли густою сіткою, то ніколи б не сказав, що вони належать дуже старій людині. Втім, якби я раніше не чув про дивацтва Аделаїди,  то споглядаючи ясний погляд жінки, теж не зміг би подумати, що у неї бувають проблеми з головою. Можливо, саме зараз у неї той період, коли її думки нічим не затьмарені, вона здатна мислити цілком адекватно і тому нічого дивного не помітно. А ще, як варіант, чутки про її химерність трохи перебільшені. В будь якому випадку, мене це влаштовувало.

-  Вітаю, Ваша Високосте. Красно дякую, але навряд ви забажали мене бачити, та ще й в такій поважній, хоча й невихованій компанії, - вона підтисла губи і ще раз красномовно оглянула присутніх, - лише для того, щоб поцікавитися моїм здоров’ям. Тому давайте не будемо марнувати час і відразу перейдемо до справи.