2.2

Ми швидко дісталися до масивних дубових дверей, які чоловік відчинив з легкістю, і ввійшли до великого, але затишного приміщення. Кабінет був обладнаний у класичному стилі з високими книжковими шафами, вщент наповненими різномастими книгами, старовинним столом із темного дерева, на якому лежало письмове приладдя, і кількома кріслами, оббитих шкірою.

Принц сів за стіл і вказав мені на крісло навпроти. Мені нічого не лишалося, як послухатися. Примостившись на самісінькому краю і вирівнявши спину, наче проковтнула жердину, я почувала себе дуже незатишно. Все ще відчуваючи легку дезорієнтацію від швидкого переходу від однієї реальності до іншої, намагалася зібрати думки до купи.

Як мені себе поводити? Одна справа сперечатися і лаятися з незнайомцем посеред лісу, до того ж не будучи до кінця впевненою, що він реальна людина, а зовсім інша - зі справжнісіньким принцом. Очевидно, таке велике цабе звикло до того, що всі його забаганки виконуються беззаперечно - варто лише віддати наказ. От тільки я не його піддана! Але, як то кажуть: є нюанс! Схоже, що зараз вся моя подальша доля, як власне і саме життя, залежить саме від нього. І ніякі закони нашого світу, ніяка поліція і навіть армія не в змозі мене захистити. Я тут одна-однісінька! І покладатися можу лише на себе. Від усвідомлення цього факту ставало моторошно. 

Чоловік відкинувся на високу спинку крісла і  мовчки втупився у мене поглядом. Вгадати, що він при цьому думав, було неможливо - жоден м'яз не здригнувся на його обличчі. І це теж додавало сум’яття у думки. Цікаво, хто такий той Зорес, якого він покликав?

Добре, що чекати довелося недовго. Минуло лише пара хвилин і в двері постукали. Отримавши дозвіл, до кабінету зайшов немолодий чоловік інтелігентного вигляду.  Він був одягнений у строгий костюм темно-синього кольору, що ідеально пасував до його темного, але вже з проявами першої сивини волосся. Кругловиде обличчя сприяло тому, що, на перший погляд, здавалося, що чоловік  має доброзичливу вдачу і спокійний, врівноважений характер. От тільки його сірі очі наштовхували на інші думки. Ні, вони не були злими чи суворими. Про такий погляд говорять, що він чіпкий і пронизливий, наче наскрізь тебе бачить.

- Ваша високосте! – злегка вклонився чоловік. – Як пройшло ваше полювання?

- Та ось так якось! – принц іронічно гмикнув. – Відбив здобич у жарпака. Нагодився саме вчасно, щоб не дати йому повечеряти моєю новою нареченою.

- Пробачте, ваша високосте, - голос чоловіка виказував розгубленість, - але я не зовсім зрозумів. Про яку наречену йде мова? Всі п’ять учасниць знаходяться у палаці. Чи… я чогось не знаю?

Він перевів погляд на мене. Напевне він людина розумна і доволі прониклива, бо майже миттєво на його обличчі з’явилося розуміння, змішане з неприхованим здивуванням.

- Так, Зоресе! Бачу ви вже й самі здогадалися, що дівчина – незапланована наречена.

- Але як? Такого ж ніколи не…

- Всі питання потім. Спочатку виділи їй кімнату і відправ до неї служницю. Через пів години чекаю тебе і всіх менторів у себе. І відправ повідомлення Амадею, щоб теж приєднався. У мене до нього є питання.

Остання фраза прозвучала погрозливо. Схоже, моєму директору, ким би він не був у цьому світі, буде непереливки.

- З вами, - звернувся він вже до мене, - до речі, як ваше повне ім’я?

- Софія… Ваша Високосте, - додала я, відмітивши про себе, що принц почав звертатися до мене більш ввічливо. Тому, мабуть, і мені доречно буде ставитися до нього з повагою, особливо перед його підданими. Од гріха подалі!

Від мене не сховався вираз схвалення і задоволення, який промайнув у його очах. А лукава усмішка, яка на мить з’явилася на губах, ніби говорила: «А ти не така вже й дурна і безнадійна!»

- А з вами, Софіє, ми поговоримо пізніше. Зараз ідіть з Зоресом. Він розпорядник відбору, опікується учасницями і подбає про ваш комфорт.

Мені страшенно хотілося з ним посперечатися. Невже я не маю права знати, що вони тут збираються обговорювати, раз справа стосується саме мене? Але я промовчала. Все одно він зробить так як вже вирішив. Це ж очевидно! У нього на лобі написано, що він самовпевнений упертюх. А я не в тій ситуації, щоб качати права. Принаймні, краще отримати власну кімнату у палаці, ніж власну камеру у буцегарні. З такими думками я й вийшла з кабінету вслід за Зоресом.