1.3

Найдивовижніше було те, що мій директор не кинувся мене визволяти. Замість цього він схилився у шанобливому поклоні перед чоловіком і відповів йому:

- Ваша Високосте, пробачте! Ця дівчина - моя працівниця. Я навіть не знаю, як вона тут опинилася. Пробачте, що не догледів. Вона, мабуть, ключі вкрала. Я з цим розберуся.

- Нічого я не крала!  Ви самі їх на стійці залишили, - обурилася я від такого несправедливого звинувачення. - А я лише хотіла подивитися, що тут і…

Я осіклася. До мене раптом дійшло, що директор говорить до комп'ютерного персонажа аж надто раболіпно. І блідість на його обличчі зовсім непідробна. Оченята бігають, руки тремтять, на чолі піт виступив. Того диви і знепритомніє від страху. Що ж це за віртуальність така, що на нього реального жаху нагнала? І як він там його назвав: “Ваша Високосте”? Він що, принц якийсь? 

- Я зітру їй пам'ять. Такого більше не повториться! Пробачте, Ваша Високосте!

- Не вийде, Амадею, - вже спокійніше заговорив принц, зітхнувши. -  У неї мітка з'явилася.

Амадею? Це ще що за ім'я? А як же Олексій Сергійович? Я  вже геть заплуталася. Хотілося б переконати себе, що це лише продовження сценарію, але звідки віртуальному персонажу знати про забуті ключі і про те, що я працюю у агенції?  Ой, леле! Невже це дійсно реальність? І, на жаль, не віртуальна, а сама, яка не є, справжнісінька! Очманіти! І про яку він там мітку говорив? 

- Але ж її не готували? - розгублено запитав директор.

Принц знову оцінююче подивився на мене і його хижа посмішка мені зовсім не сподобалося.

- От хай тепер і викручується як хоче. 

- Поясніть мені нарешті, що відбувається! - я хотіла щоб це прозвучало впевнено і вимогливо, а вийшло якось жалібно-пискляво.

- Ось що! – чоловік потягнув мою руку і, вивернувши, тицьнув мені майже під носа.

З внутрішнього боку передпліччя, трохи вище зап’ястка, з’явився дивний малюнок. У центрі видовженого овалу, з загостреннями зверху і знизу, розміщалося символічне зображення лабіринту. Фон нагадував зоряне небо, а краї були оздоблені витіюватими візерунками.

Декілька секунд я здивовано розглядала свою руку, а потім спробувала стерти малюнок. Навіть пальці наслинила, коли зрозуміла, що нічого не вдається. Але і це не дало ніяких результатів, хіба що рука від надмірного тертя почервоніла і почала саднити.

- Даремно стараєшся. Можеш хоч зубами гризти, - гмикнув принц, - це татуювання, до того ж магічне. Його так легко не позбутися. 

- Що це означає? Ви мене розігруєте? - схопилася за цю ідею, як потопельник за тріску.

- Тебе обрала магія для участі у відборі наречених. Не питай чому саме тебе – цього я й сам не розумію. У всіх учасниць мітка з’являється тільки під час ритуалу, який проводиться у перший день відбору. У нашому випадку – це було вчора, - він задумливо роздивлявся мене, наче намагався віднайти відповідь на цю загадку у мене на лобі, а тоді додав, - і, чесно кажучи, я взагалі не пам’ятаю, щоб таке траплялося раніше. Тож, якщо тебе це втішить, я здивований не менш ніж ти.

- Я не хочу ні на який відбір! Я не хочу ставати нічиєю нареченою! Я хочу додому! – в голосі почали прорізатися істеричні нотки.

- Це стане можливим лише після закінчення відбору. Пройдеш випробування, програєш і відправишся назад у свій світ. Раніше – ніяк!

Попри вкрай знервований стан, мені неприємно різонуло по вухах його зневажливе «програєш». Я, звісно, не претендувала на перемогу у якомусь не зрозумілому для мене відборі, але все ж така відверта демонстрація того, що мене відразу записали чи то до неспроможних, чи то до недостойних, викликала внутрішній протест. Якщо я така недолуга, на його думку, то відправили б мене додому - і справі кінець. Я б тільки рада була.

Він нарешті відпустив мою руку, мабуть, вирішивши, що я і так вже все зрозуміла. О! То я відразу й зрозуміла!  Бігти!  Щодуху тікати звідси! Головне - якомога швидше прослизнути у ту кляту арку! Бодай би з роду її не бачити! 

Я кинулася бігти. Помчала так, наче за мною зграя скажених псів гналася. Ніхто не спробував мене зупинити чи наздогнати. Ніхто навіть не окрикнув. Я вже вирішила, що мені вдалося, і ось він - мій останній крок до свободи. Аж раптом... Хрясь! На всій швидкості я врізалася у невидиму стіну, яка була тепер замість мерехтливого сяйва в отворі арки.

Каганці засвітилися перед очима. Від удару я відлетіла назад і впала на землю. На мить з’явилося відчуття, що з легень вибило все повітря. Світ навколо здавався розмитим, а в голові дзвеніло, немов я билася нею об дзвін. Біль від удару розлився по всьому тілу, але це було ніщо порівняно з гіркотою розчарування та безпорадності, які охопили мене.

Я спробувала піднятися, та раптова слабкість змусила мене знову опуститися на коліна.

- Набігалася? - почула поруч з собою насмішкуватий голос принца. – Я ж сказав: раніше, ніж закінчиться відбір, піти звідси не вдасться. Ходімо!

- Куди? – запитала приречено, але прийняла простягнуту руку.

Чоловік допоміг мені підвестися.

- В палац, звісно. Дорогою розповім тобі що і до чого. А ти, - звернувся він до Олексія Сергійовича, який мовчки стояв поруч, - перевір вхід до порталу. Однієї незапланованої нареченої мені вистачить. З тобою я поговорю пізніше.

Директор шанобливо вклонився, а мені нічого не лишалося, як піти слідом за принцом. В голові був повний розгардіяш. Повірити в те, що все це насправді, було важко. От тільки забиті від падіння сідниці вперто нагадували, що все, що відбувається - цілком реальне.