1.2

Я обернулася і побачила високого чоловіка, одягненого у руді шкіряні штани і таку ж жилетку. Такий одяг не приховував, а лише підкреслював його міцну статуру. На поясі висіли меч і великий загнутий ніж, а в руках він тримав масивний лук, виготовлений з темного дерева.

- Соня, - відповіла, намагаючись вгамувати тремтіння у колінах. Ноги все ще погано слухалися, а голос нагадував писк мишеняти, якого ледь не зжер голодний кіт.

- Ти що, не знаєш, що у цій частині лісу заборонено знаходитися стороннім? Жити набридло, дурепо? – не вгамовувався незнайомець.

То це він вбив звіра? Здається, я все зрозуміла! За сценарієм, на дівчину нападає страшний невідомий звір, а прекрасний мисливець її рятує? Креативно! І до біса страшно! Але для тих, кому в реальності не вистачає адреналіну, мабуть, саме те. І чоловіка якого гарного намалювали! Справжній красень! От тільки навіщо його таким грубіяном зробили? Могли б і манер додати! Від цього б сюжет тільки виграв. А то стоїть, брови насупив, блискає на мене своїми зеленими очиськами, ще й знову горлати почав.

- Ти чого мовчиш? Чи від страху язик проковтнула?

- Нічого я не проковтнула! І нічого на мене кричати!

Він підвів одну брову, прищурив очі і зміряв мене поглядом з голови до ніг. По його кривій усмішці здогадалася, що побачене його не вразило. Я, без зайвої скромності, дівчина симпатична. Але на роботі дуже хотілося виглядати більш солідною і дорослою. А то в свої двадцять три я виглядала немов дівчисько. Тому своє довге біляве волосся закручувала у тугу гульку і на додачу одягала окуляри. Зір у мене був гарний, тому скельця в них були звичайні. Але солідності, як мені здавалося, вони мені додавали. Як і строгий сірий костюм. А ще, на додачу, примудрилася носа на сонці підсмажити. І тепер він лущився негарними рожевими плямами. Тому, можливо, в очах цього сердитого красеня я й виглядала облізлою сірою мишею. Ну, не дуже то й хотілося йому сподобатися! Не вистачало ще перейматися, якої думки про мене вигаданий персонаж!

- А може ти шпигунка?

А тут глюк віртуальний в саму точку попав! Якби не моя непомірна цікавість, то мене б тут не було. Я навіть захихотіла від такого влучного припущення.

- Намагаєшся себе за божевільну видати? – невдоволено скривився чоловік. - Не вийде! Хоча, хай з тобою краще законники розбираються.

Ну це вже зовсім дурня якась! Він що собі там надумав? Здати мене у якийсь аналог нашої поліції чи що? А воно мені треба? І взагалі, я вже й так затрималася тут довше, ніж планувала. Раптом Олексій Сергійович вже схаменувся і згадав про ключі? Час мені повертатися із цієї божевільні.

- Це, звісно, все цікаво, - рішуче повідомила нахабі, - але я краще піду. Не дуже мені ваша казочка подобається. Лякають, принижують, ще й погрожують. Це якісь розваги для мазохісток. Я в такі ігри не граю!

Я розвернулася і хотіла рушити до арки, але чоловік миттю опинився коло мене і міцно схопив за руку.

Я відчула і тепло його долоні, і її грубувату шкіру, і навіть те, що від його клешні можуть лишитися цілком реальні синці. Єдине, чого не зрозуміла – як це можливо. Та порозмірковувати на тему занадто реальної віртуальності чоловік мені не дозволив.

- Куди це ти зібралася? – гаркнув він. – Ти зовсім страх втратила? Чи не бачиш з ким розмовляєш?

- Бачу! Або з програмою, яка глюк впіймала, або зі штучним інтелектом, якому чомусь занадто розширили рамки дозволеного. В будь-якому випадку, мені тут, схоже, небезпечно знаходитися. Відпусти мою руку! Гру закінчено!

Я намагалася триматися впевнено і говорити спокійно, але страх знову почав сковувати мої кінцівки. Якщо вгадала і хоча б одна з моїх версій правильна, то я навіть не уявляла, що мені робити далі. Як розмовляти з психічно хворими людьми я хоча б краєм вуха чула, а от що робити з машиною, у якої клепка запала – уявлення не мала. Єдина надія – вирватися і встигнути вискочити крізь арку.

- Гру кажеш, – він якось дивно на мене подивився, гмикнув і запитав, - ану, розкажи мені, як ти сюди потрапила? Тільки не бреши, бо гірше буде!

- Як-як! Хотіла поглянути, що за аркою, бо вона якось дивно блищала. А потім опинилася тут. Я не хотіла нікого турбувати. Я навіть не знала, що такі технології існують. Відпусти мене, будь ласка! Я додому хочу!

Я виправдовувалась перед віртуальним чоловіком. І, навіть, на жалість давити спробувала. Яка тупість! Схоже, що у мене теж дах поїхав. Але як діяти в подібних обставинах – інструкції не було. Тож варто було пробувати все підряд – щось та згодиться.

- Отже, технології? – він вже відверто з мене насміхався і здавався менш ворожим, але руку все одно не відпускав. – То ти хотіла потрапити в інший світ? Чому ж не радієш? Це ж саме те, про що ти мріяла.

- Я не таким його собі уявляла, - пробурчала і зробила крок у бік арки, намагаючись потягнути чоловіка за собою.

Якщо вдасться таким чином переступити межу, то все зникне. Не вибереться ж він за мною назовні. Але, як виявилося, зрушити цю гору м’язів з місця – все одно, що намагатися деревину подихом завалити. Він навіть не смикнувся. Лише вп’явся очима у мою руку. Що він там цікавого побачив, роздивитися не встигла. У цей момент арка засяяла яскравіше, і з неї вийшов Олексій Сергійович.

«Застукав!» - промайнуло у голові. Та більше його гніву я боялася цієї підозрілої реальності і неврівноваженого персонажа, який сталевою хваткою тримав мене.

- Олексію Сергійовичу! Я лише хотіла зазирнути, - я винувато посміхнулася, намагаючись усім своїм виглядом показати, що мені страшенно соромно. – А він мене не відпускає! Зробіть щось, будь ласка!

- Соню?! Ну що ж ти…

- Твоя дівка? – перебив його місцевий цербер.