1.1

Нікого зі співробітників в офісі вже не лишилося. Лише Петрович, наш охоронець, куняв коло вхідних дверей. Та все одно з його місця двері заповітної кімнати майже не видно. Ніхто не міг завадити мені заглянути туди на хвильку і відразу піти. Принаймні, таким був план дій, який я негайно вирішила втілити в життя.

Відчинивши об’єкт моєї цікавості, навіть скривилася, розчаровано обвівши кімнату поглядом. Не знаю, що очікувала побачити там: чи то банальне “любовне гніздечко”, чи то таємний сховок Синьої Бороди. Але виявилося все набагато прозаїчніше. 

Приміщення поділялося навпіл широкою аркою, за якою взагалі нічого не було, лише голі стіни. Є стиль «мінімалізм», а тут прямо якийсь «нулізм». Чи то директор вирішив заощадити на цій кімнаті, чи вона якась експериментальна, але вражати тут явно нічим. Як, власне, і в першій половині кімнати. Хоча вона і не виглядала такою ж голою та порожньою, та теж не могла похвалитися вишуканим дизайном. Вона була обставлена звичайнісінькими нудними офісними меблями. Та й тих був лише необхідний мінімум: стіл з письмовим приладдям та кіпою чистих аркушів на ньому, два зручних крісла і невеликий сейф. От і вся “романтика”.

Вже хотіла зачинити двері, коли в отворі арки ледь помітно колихнулося якесь марево. Можливо, то була гра світла від широкого вікна, але мені нестерпно захотілося підійти ближче і переконатися, що то й справді лише оптична ілюзія.

Чим ближче я підходила до арки, тим сильніше мене до неї тягнуло. Ніби якась невидима сила манила, смикала, мов ляльку за мотузочку. Зупинившись за крок, провела рукою перед собою, і знову повітря здригнулося, сколихнувши невидиму завісу. Серце прискорилося від передчуття чогось нового, невідомого. Можливо, за аркою щось приховане? Що якщо то лише омана зору, що там пуста кімната? Розвернутися і піти, не дізнавшись, як воно насправді - я вже не могла.

Лише один крок вперед. Я не відчула ні спротиву, ні перешкоди – лише миттєве поколювання у тілі, ніби по шкірі пробігся легесенький електричний струм. Голі стіни зникли. Отакої! Я раптом опинилася на зеленій, сповненій приємних ароматів галявині. Але розпізнала ті аромати лише згодом, а спочатку перелякано вирячила очі і рвучко обернулася назад.

За моєю спиною, підморгуючи мерехтливим сяйвом, стояла знайома арка. З мого горла вирвалося голосне зітхання, яке я навіть вголос продублювала, таке відчула полегшення.

- Хух! Бісова ковінька!

То от які секрети приховані у завжди замкненій кімнаті! Якась новітня технологія в процесі тестування? Та це ж справжнісіньке диво! Настільки все навколо здавалося реальним, що аж дух перехоплювало від захвату. Що там говорити про безліч різноманітних звуків: шелест листя, спів невидимих оку птахів, дзижчання якихось комах, якщо навіть приємний літній вітерець не просто відчувався шкірою, а навіть злегка колихав окремі волосинки, що вибилися з туго стягнутої гульки.

Галявина була не надто велика, але з усіх боків її оточували дерева і густі високі кущі з дрібними білими квіточками. Саме через ці зарослі і неможливо було роздивитися, що ж там далі. А від цікавості аж розпирало. Я вже й забулася про свій намір зазирнути лише одним оком. Така краса вимагала, щоб на неї дивилися обома і ще й широко розплющеними. Та що там очі! У мене навіть рот роззявився і так лишився. Саме про такий вираз обличчя і кажуть: щелепа відпала.

Я рішуче направилася у бік зарослів. Я маю тут все роздивитися! Навіть якщо після цього мене звільнять! Зате буде що згадати, просиджуючи за об’явами в пошуках роботи. А якщо пощастить, то ніхто і не дізнається про мою несанкціоновану вилазку. Не впіймали – не злодій!

Раптом, прямо з кущів, назустріч мені вискочило… чудовисько? Якась чупакабра-переросток зловісно гарчала і, капаючи на землю пінистою слиною з роззявленої пащеки, насувалася на мене. Шерсть дибки, червоні очі і величезні пазурі на лапах – від такого видовища і моя шерсть, тобто волосся, стало дибки. Це якась гра на виживання? А я навіть не знаю її правил! І що тепер робити? Тікати чи захищатися? Але чим?

Я повільно задкувала до арки, сподіваючись встигнути у неї вскочити. Випробовувати на собі реалістичність ефектів, коли тебе намагаються зжерти – оце вже ні! Я на таке не підписувалася! Я спробувала зажмуритися. На віртуальних американських гірках такий метод спрацьовував, коли ставало надто страшно. Але не в цьому випадку. Навіть з заплющеними очима я чула гарчання звіра, і воно невмолимо наближалося.

Тварюка присіла, відштовхнулася і стрибнула у мій бік. Все, що я могла зробити – це несамовито заверещати. Раптом почувся свист і чудовисько впало прямісінько біля моїх ніг. У його грудях стирчала стріла, а з рани текла огидна зелена жижа. Хай би йому грець! Який навіжений вигадав такий дурнуватий сюжет для віртуальної подорожі? Та у такій «пригоді» і осоромитися не довго. Підгузки на вході видавати варто.

Не встигла я перевести подих, як позаду мене пролунав розлючений чоловічий голос:

- Ти хто така?