Зірка в пшоні

Каші Іван не любив. Повелося це у нього практично ще з дитинства – «З’їж манної каші, виростеш великим та сильним».  І пхають ложку в рот за маму, тата і всю велику рідню до шостого коліна, не питаючись чи хочеш ти рости сильним і великим. А потім ще в армії - сімсот тридцять днів як не вівсянка (і то без, здавалося б традиційного «сер»), то перловка.  Її  ніжно, але не без долі презирства, називали «кірза». А коли з дня в день їсти одне, не дивно, що з часом на неї вже і дивитися не хочеться.

І тільки з пшоняною кашею  у нього склалося зовсім по іншому. Їсти її його привчила покійна дружина Віра. Готувала вона просто неймовірно – Іван інколи і сам дивувався.  Рецепт же простий: пшоно, вода і масло. Здавалося б, що смачного у цьому може бути, а їв з задоволенням і тарілку потім вилизував, і ложку. А ще були крокети з грибами…

Вже майже десять років як нема з ним Віри – збила машина, а практично кожної суботи готував собі пшоняну кашу. Для нього це перетворилося у певний ритуал, таку собі данину пам’яті покійній дружині.

Сьогодні якраз субота.  Хоча в народній пісні співається – «і в суботу підем разом на роботу», на роботу він не пішов - законний вихідний як не як. Працював Іван менеджером у банку. Роботу свою не те щоб любив, швидше поважав. Хоча за тиждень і набридало постійно повторювати людям одне і теж. А ще ж клієнти різні трапляються, інколи так нерви «витріпають», що і задушити бажання виникає. Але Іванові завжди вдавалося тримати себе на обличчі посмішку, а себе в руках. За що і цінувало його керівництво, а він, у свою чергу, цінував вихідні, коли можна побути на самоті і відволіктися від цифр і відсотків.

До обіду він не займався практично нічим – називав таке проведення часу – «байдики бити», хоча ніколи не розумів чим ті «байдики» так провинилися, що їх аж бити треба. І лише пообідавши, зауважив, що на вечерю вже їсти нічого, а з продуктів вдома залишилися банка смальцю, трохи пшона і шматочок масла. Тож взявся готувати кашу.

Висипав стакан пшона в каструлю, залив стаканом води і поставив на маленький вогонь. Коли закипіло, вилив все це у сито і довго тримав під проточною водою. Так Віра колись вчила - якщо хочеш щоб каша смачною була, добре її промий. А далі все  просто – кашу знову у каструлю з двома склянками окропу, трошки посолити, додати трохи цукру.  Цьому завжди дивувався – здавалося б, сіль і цукор несумісні, як вогонь і вода. Але тут вживалися досить мирно. Перевести плиту на середній вогонь. Головне - кришкою не накривати, тоді каша розсипчастою буде. Коли ж вона грудками, то Іванові ніяк не смакувало. Залишилося тільки дочекатися поки закипить, додати масла, виключити вогонь і накривши кришкою, дати їй вистоятися з півгодини.

Поки  варилася каша,  Іван підійшов до вікна. Спостерігав, як місто оповивають сутінки і згадував Віру. Не лише з кашею вона ось так вправлялася, взагалі хороша була господиня. А уху яку готувала… Завжди вважав, що уха це страва відкритого повітря - річка, вогонь, запах диму, казанок, хороша компанія. А ні -  Віра і на кухонній плиті з неї справжню смакоту робила.  Готувала її чомусь завжди з ляща. Іван з цього приводу любив жартувати: «уха з ляща щоб за вухами лящало». А вона завжди казала, що вся сіль саме у пшоні, бо багато хто юшку з самої бараболі готує, але саме пшоно надає  і кольору, і смаку.

Взагалі пшоно Віра чомусь дуже полюбляла. Завжди казала, що воно достатньо дієтичне, щоб фігуру не псувати. Іван ніколи не розумів,  чому вона тою фігурою переймається. Скаржитися на її форми було б гріхом -  Іванові все  подобалося. Але сперечатися з жінками стосовно зайвої ваги марна справа, тому він ніколи й не намагався.

Саме через пшоно у них і виник одного разу конфуз. Він тоді жартома фразу згадав з фільму «Ати-бати, йшли солдати»: «Сніданок – пшоно, обід – пшоно, вечеря – пшоно, узбек вам пташка, чи що?». А Віра образилася, заледве до сліз не дійшло.  З’ясовувала чи справді його винятково пшоном годує. Доводила, що це не лише смачно, а й корисно, адже пшоно і нирки чистить і тиск нормалізує.

А він виправдовувався, відчував провину, переконував що просто пожартував, може і не зовсім вдало. І взагалі, - підсумувала Віра, навіть коня Іллі Муромця,  вигодували не вівсом, а саме просом. Проти богатирського коня в Івана аргументів уже не знайшлося. Та й не намагався він спиратися на  ті аргументи, адже на харчування не скаржився. Навіть якщо і каша пшоняна,  то до неї завжди має бути котлета чи відбивна.  Що ще, як  не шматок м’яса на столі,  потрібно чоловічому шлункові, через який, як відомо,  і пролягає шлях до серця. Це був чи не єдиний випадок, коли вони ледь не посварилися. Принаймні  чогось іншого Іван ось так одразу пригадати  і не міг.

Від  невеселих спогадів його відірвав дзвінок у двері.

 Гостей Іван  не чекав. Не дуже і любив, коли хтось приходив. Не те що колись, коли ще Віра жила. Але для чого зараз це згадувати -  треба  відчиняти двері.  Хоча знав наперед, що там якісь жебраки, в яких хату затопило, хлів згорів і взагалі на їх село впали всі десять єгипетських кар.  Або ж проповідники з цілою купою тоненьких книжечок. Все ж пішов   відчиняти -  раптом щось важливе. В коридорі глянув на себе в дзеркало і  сахнувся – шорти, які б давно не завадило випрати, жіночий фартух на голе тіло, підборіддя заросло щетиною, в якій місцями вже пробивається срібло першої сивини. Іван підморгнув своєму двійникові - якщо там і справді якісь жебраки, то скоріш за все  вони подадуть йому милостиню,  аніж він їм.

Але за дверима  стояли не жебраки. На нього дивилася незнайома жінка. Здивувало Івана не те, що бачить її вперше, а те що була вона мокрою з ніг до голови. З неї у прямому розумінні   текла вода. З халата, який  звабливо повторював  контури її тіла, вмить накапала  калюжа.

Іван здивовано підняв брови догори. Адже зазирав кілька хвилин тому  у вікно - надворі навіть близько на дощ не збиралося.  А щоб так промокнути, як ця незнайомка,  треба було не те щоб під дощ потрапити, а під хорошу грозу.