2. Вечірка

На наступні кілька днів про романтичні стосунки доводиться забути. Від ранку до вечора ми на репетиціях, приміряємо одяг для концерту і беремо участь в інтерв’ю. Тішить хоча б те, що Ерік завжди поряд і зараз його підтримка відчувається дуже сильно. Лише пізно ввечері, коли ми втомлені повертаємося у свої кімнати, я одразу ж прямую на балкон і потрапляю в теплі обійми хлопця. 

– Ніхто не говорив, що буде настільки важко, – обіймаю хлопця за шию і дивлюся в спокійні сині очі, які за цей час стали уже рідними. 

– Це лише початок, маленька. Після першого сольного концерту ми вирушаємо у тур Америкою. Він триватиме три місяці, і за цей час ти зрозумієш, що насправді несе за собою робота артиста, – руки хлопця у мене на талії, і це неймовірно приємно. 

– А ось тут мені дуже сильно пощастило, – лукаво усміхаюся. – Мій коханий хлопець завжди буде поряд. Можна назвати цей тур нашою першою спільною поїздкою. 

– Звучить прикольно, – хмикає Ерік. – До речі, завтра ми усі запрошені на святкування дня народження Моргана, нашого режисера. Буде багато відомих людей, впевнений, що тобі сподобається. 

– Насправді мені б хотілося провести цей вечір з тобою. Лише ти і я, щоб більше нікого не було, – бурмочу, відчуваючи легкий укол розчарування. 

– Тоді ми не затримаємося надовго у клубі. Втечемо, щоб ніхто не помітив, і проведемо цей вечір лише удвох, – весело заявляє Ерік, а мені знову хочеться усміхатися. 

Доводиться розходитися по кімнатах, адже за вікном глибока ніч, а зранку потрібно бути бадьорою. Після тренування одягаю джинсові шорти і футболку, а волосся збираю у хвіст. Настрій чудовий, адже картинки з вечері, де будемо лише ми з Еріком, уже крутяться в голові. 

У мікроавтобусі сідаю поряд з Беном, хоча дуже хочеться бути біля Рота. Я і так намагаюся приховувати свої почуття і не дивитися на хлопця занадто часто. Виявляється, що це доволі важко, адже ми постійно поряд. 

– Ти сьогодні така щаслива, наче в лотерею виграла, – Бен одразу зауважує мій хороший настрій. 

– Просто я дізналася, що сьогодні ми йдемо в клуб. Нарешті хоча б якесь різноманіття, – відповідаю перше, що спадає на думку. 

– Це точно, – хмикає друг. – Змінити обстановку нам не завадить. До речі, як там справи з Остіном? Ти говорила з ним? 

– З Остіном? – здивовано перепитую. Лише зараз пригадую, що хотіла допомогти хлопцеві, і веселий настрій стрімко розвіюється. Я так сильно поринула у власне життя, що зовсім забула про нього. – Чесно кажучи, не було часу. А що? 

– Вчора вночі я бачив його на терасі. Схоже, знову не спав, – Бен стишує голос, щоб нас не почули інші учасники гурту. – Просто ти говорила, що збираєшся йому допомогти, от я і подумав… 

– Дякую, що сказав. Я обов’язково цим займуся, – кладу свою руку поверх руки Бена і щиро йому усміхаюся. Як добре, що він нагадав мені про незавершені справи. Схоже, я настільки сильно поринула у стосунки з Еріком, що забула про все на світі. 

Коли ж знову сідаю рівно, бачу, яким невдоволеним поглядом нас із Беном розглядає Ерік. Стає ніяково, адже я нічого поганого не зробила. Просто розмовляла з другом… і все. 

Коли ми усі разом прямуємо довгим коридором у бік сцени, Ерік хапає мене за руку і тягне за собою в інший бік. Я навіть обуритися не встигаю, а він уже затягує мене у якесь приміщення і з шумом зачиняє двері. Це комірчина з ганчірками і швабрами. 

– Ти чого? – здивовано витріщаюся на хлопця, який похмуро мене розглядає. 

– Що у тебе з Беном? Ви так мило шушукались… і ти тримала його за руку, – невдоволено заявляє. 

– Ти що, ревнуєш? – на заміну розгубленості приходить радість. 

– А якщо і так? – але от Ерік радіти не поспішає. – Я не хочу, щоб ти так розкуто усміхалася іншим хлопцям, а ще – торкалася їх. 

– Бен – мій друг, не більше. Можеш не хвилюватися з цього приводу, – запевняю хлопця. – А кохаю я лише тебе. 

– Ти навіть не уявляєш, як мені важко вдавати, що ми з тобою лише колеги. Якби усі знали, що ми разом, не було б цих постійних підкатів, – бурчить Ерік, а я не витримую та обіймаю його за шию. 

– Ти такий милий, коли ревнуєш, – сама цілую його в губи і зовсім забуваю про те, що усі нас загубили. – Схожий на ведмежатко. 

– Що?! – очі хлопця блищать від сміху, і я радію, що змогла відвести його від болючої теми. – Ведмежатком мене ще ніхто не називав. 

– Тоді я буду першою. Ти лише мій ведмедик, – ми знову цілуємось, і я почуваюся найщасливішою. 

– Треба повертатися. Скоро нас шукатиме уся охорона стадіону, – Ерік важко дихає після палкого поцілунку, але не поспішає випускати мене з обіймів. 

– Ага, – бурчу, тому що виходити звідси зовсім не хочеться. 

Коли ми з’являємось у коридорі, то лише кілька секунд рятує нас від того, щоб бути поміченими Девідом і Шерон. Ці двоє йдуть коридором та емоційно щось обговорюють. Я вперше бачу Девіда таким напруженим, а Шерон – розгубленою. Коли між нами залишається менше метра, помічаю, що очі у жінки на мокрому місці. 

– Ви де були? Усі лише на вас чекають! – бурчить Девід, і стає ніяково. Раніше він ніколи не підвищував на мене голос.