Закінчення

Багато років минуло, немов пісок, що просипається крізь пальці. Світ змінився, люди змінилися, а в їхніх серцях все ще жило те саме кохання, хоча й приспане, як ведмідь узимку. Вони обидва побудували нове життя, знайшли свою нішу в цьому світі, але порожнеча в душі ніколи не загоїлася повністю. І кожної ночі, коли місяць сріблив дахи старого міста, над ними, невидимий для людського ока, стояв сумний старий козак Мстислав. Він був свідком їхньої історії кохання, їхнього розставання і нескінченного болю. Його сиві вуса тремтіли від смутку, коли він спостерігав, як вони проходять повз один одного, не наважуючись зізнатися в своїх почуттях.

Одного сонячного дня, блукаючи по знайомих вуличках, вони зустрілися випадково. Цей момент нагадував кадр із старого фільму, коли час ніби завмирає, а світ звужується до двох людей, що стоять обличчям до обличчя. Вони стояли мовчки, дивлячись один на одного, ніби намагаючись розпізнати в цих зморшках, в цих сивих волосинах, в цих очах, повних мудрості і печалі, того самого коханого. Повітря навколо них наелектризувалося, і навіть старі дуби в парку, що стояв неподалік, зашелестіли листям, ніби вітаючи цю зустріч.

У їхніх очах було стільки невисловлених почуттів, стільки болю і туги, стільки спогадів, що хотілося закричати від переповненості. Вони усміхнулися один одному крізь сльози, це була посмішка впізнавання, посмішка прощення, посмішка тих, хто пройшов через пекло і вийшов з нього, несучи на собі шрами, але зберегши в серці тепло. І в той самий момент, коли їхні погляди зустрілися, на небі спалахнула яскрава комета, залишивши після себе довгий слід. Старий козак Мстислав посміхнувся, це був знак, що їхні душі знову з'єдналися.

Вони простояли так кілька хвилин, ніби намагаючись в останній раз вдихнути один одного, запам’ятати кожну рисочку обличчя, кожну зміну кольору очей. А потім, тихо попрощавшись поглядом, вони пішли кожен своєю дорогою. І хоча їхні шляхи розійшлися, кохання, яке колись спалахнуло між ними, залишилося вічним світилом, що освітлювало їхні життя. Вони несли його в своїх серцях, як дорогоцінний скарб, як зірку, що світить в темряві. Це кохання було їхньою таємницею, їхньою силою, їхньою вічною молодістю.

І коли наставала ніч, вони піднімали очі до зоряного неба і шукали серед тисяч зірок ту саму, що колись світила їм разом. І в цей момент вони відчували себе не самотніми, а частиною чогось більшого, вічного і прекрасного. А старий козак Мстислав, спостерігаючи за ними з небес, нарешті міг спокійно зітхнути. Він знав, що їхні душі знайшли один одного, і це було найкращою нагородою за всі його страждання.

+++

Дякую за прочитання. Якщо сподобалося, підтримайте лайком і підпискою. Якщо виявили помилки, напишіть в коментарях.