Закінчення

Багато швидкоплинних років минуло, немов дрібний пісок, що невблаганно просипається крізь стиснуті пальці. Світ навколо невпізнанно змінився, численні люди змінилися до невпізнання, а в їхніх зболених серцях все ще жило те саме ніжне кохання, хоч і глибоко приспане, як могутній ведмідь під час довгої зимової сплячки. Вони обоє давно побудували для себе нове життя, знайшли свою окрему нішу в цьому величезному світі, але глибока порожнеча в їхніх душах так ніколи повністю і не загоїлася. І кожної тихої ночі, коли блідий місяць таємниче сріблив дахи старого міста, над ними, невидимий для звичайного людського ока, стояв сумний старий козак Мстислав. Він був мовчазним свідком усієї їхньої непростої історії кохання, їхнього трагічного розставання і нескінченного душевного болю. Його довгі сиві вуса ледь помітно тремтіли від смутку, коли він з сумом спостерігав, як вони знову і знову проходять повз один одного, так і не наважуючись зізнатися у своїх потаємних почуттях.

Одного сонячного дня, безцільно блукаючи по добре знайомих вуличках, вони абсолютно випадково зустрілися. Цей зворушливий момент дивним чином нагадував епізод зі старого чорно-білого фільму, коли плин часу раптово сповільнюється, а весь величезний світ дивним чином звужується до двох самотніх людей, що стоять віч-на-віч. Вони мовчки стояли, уважно дивлячись один на одного, ніби відчайдушно намагаючись розпізнати в цих численних зморшках, у цих посивілих скронях, у цих глибоких очах, сповнених мудрості та печалі, того самого коханого. Повітря навколо них раптово наелектризувалося, стало густішим, і навіть старі розлогі дуби в парку, що стояв неподалік, тихо зашелестіли своїм листям, ніби вітаючи цю довгоочікувану зустріч.

У їхніх очах було стільки невисловлених слів, стільки стримуваних почуттів, стільки пекучого болю і глибокої туги, стільки дорогоцінних спогадів, що від переповненості емоціями хотілося голосно закричати. Але замість цього вони ніжно усміхнулися один одному крізь гіркі сльози, і це була особлива посмішка – посмішка довгоочікуваного впізнавання, щира посмішка прощення, зворушлива посмішка тих, хто разом пройшов через справжнє пекло і зміг вибратися з нього, несучи на собі численні шрами, але назавжди зберігши в своїх серцях тепло колишньої любові. І в той самий момент, коли їхні погляди знову зустрілися, на ясному небі раптово спалахнула яскрава комета, залишивши після себе довгий, вогненний слід. Старий козак Мстислав тихо посміхнувся з небес, це був вірний знак, що їхні заблукалі душі нарешті знову з'єдналися.

Вони мовчки простояли так протягом кількох довгих хвилин, ніби відчайдушно намагаючись в останній раз надихатися одне одним, назавжди запам’ятати кожну крихітну рисочку рідного обличчя, кожну ледь помітну зміну кольору улюблених очей. А потім, тихо попрощавшись лише поглядом, вони назавжди пішли кожен своїм окремим шляхом. І хоча їхні життєві дороги знову розійшлися, те ніжне кохання, яке колись так раптово спалахнуло між ними, назавжди залишилося вічним сяючим світилом, що освітлювало їхні подальші непрості життя. Вони дбайливо несли його в своїх зболених серцях, як найдорогоцінніший скарб, як яскраву зірку, що вперто світить у густій темряві. Це кохання стало їхньою особистою таємницею, їхньою незламною силою, їхньою вічною молодістю.

І коли наставала тиха ніч, вони обоє піднімали свої втомлені очі до зоряного неба і відчайдушно шукали серед тисяч далеких зірок ту саму, яка колись так яскраво світила лише для них двох. І в цей особливий момент вони відчували себе не самотніми, а важливою частиною чогось набагато більшого, вічного та неймовірно прекрасного. А старий козак Мстислав, спостерігаючи за ними з небесних висот, нарешті міг спокійно зітхнути з полегшенням. Він знав, що їхні заблукалі душі, незважаючи ні на що, все ж таки знайшли одна одну, і це було для нього найкращою нагородою за всі його колишні страждання.

+++

Дякую за прочитання. Якщо сподобалося, підтримайте лайком і підпискою. Якщо виявили помилки, напишіть в коментарях.