Розділ 7 Пройшли роки

Невблаганний час, мов байдужий лікар, наполегливо намагався хоч трохи загоїти глибокі рани, залишені жорстокою розлукою. Однак, невидимі шрами, що залишилися після втраченого кохання, були напрочуд глибокими і зовсім не простими в загоєнні. Життя вперто рухалося далі, немов повноводна річка, не звертаючи жодної уваги на численні камені, що траплялися на її шляху. Люди навколо щиро намагалися підтримати змученого Дениса, але він, на жаль, продовжував відчувати себе глибоко самотнім, немов маленький острів посеред безмежного океану.

Згодом Денис опублікував свою першу книгу – збірку проникливих віршів про всепереможне кохання і гірку втрату. Кожне вистраждане слово було немов вирвано з його розтерзаної душі, кожен поетичний рядок – тихий крик відчаю. Книга несподівано стала справжнім бестселером, миттєво відгукнувшись у чутливих серцях мільйонів читачів. Його слова, сповнені пекучого болю та всепоглинаючої туги, знаходили щирий відгук у душах тих, хто колись пережив подібну розлуку. Люди з різних куточків світу писали йому зворушливі листи, в яких гаряче дякували за те, що він зміг так точно висловити те, що вони самі не могли вимовити. Але гучний успіх зовсім не приніс йому довгоочікуваного щастя. Кожен гучний оплеск, кожна позитивна рецензія відомих критиків нещадно нагадували йому про кохану Вікторію, про ту єдину, кому він колись присвятив ці зворушливі вірші.

На пишній презентації книги, оточений численними шанувальниками його таланту, Денис чомусь відчував себе самотнім, як ніколи раніше. Він бачив у їхніх співчутливих очах розуміння, але зовсім не відчував, що саме вони зараз відчувають. Адже він прекрасно знав, що справжнє людське щастя – це зовсім не гучна слава і всезагальне визнання, а щире кохання, якого у нього більше ніколи не буде. Він стояв на великій сцені, читаючи свої сповнені болю вірші, але його голос звучав глухо і абсолютно бездушно. Кожне вимовлене ним слово було пронизане нестерпною тугою і глибоким відчаєм.

Відразу після презентації він пішов до тихої річки Ворскли, де колись так часто гуляв з коханою Вікторією. Він мовчки сів на берег і довго дивився на спокійну водну гладь. Йому навіть здавалося, що річка знає абсолютно всі його потаємні секрети, розділяє всі його тяжкі страждання. Він подумки уявив, як кидає маленькі камінці в тиху воду, і кожен з них – це окремий спогад про Вікторію. Камінці швидко розходилися по воді, залишаючи після себе лише кола, які поступово зникали. І так само поступово зникали його дорогоцінні спогади, безслідно розчиняючись у безмежності часу.

І саме тоді він нарешті зрозумів, що невблаганний час зовсім не лікує всі душевні рани. Він лише цинічно вчить нас жити з пекучим болем у серці. І хоча він назавжди зберіг у своїй душі ніжну любов до Вікторії, він розумів, що йому необхідно рухатися далі. Адже життя – це не тільки неминучі втрати, але й обов'язкові нові зустрічі, несподівані можливості.

×××

Вікторія ж з часом стала досить відомою художницею. Її незвичайне ім’я було на вустах у багатьох шанувальників сучасного мистецтва. Її картини, сповнені глибокої меланхолії і всепоглинаючої туги, з великим успіхом виставлялися в найпрестижніших галереях по всьому світу. Кожен ретельно нанесений нею мазок пензля був ніби відчайдушний крик зболеної душі, що невпинно шукала спокою. Кожен вибраний колір, кожна проведена лінія на полотні були буквально просякнуті пекучим болем втрати і нестерпною тугою за коханою людиною. Її унікальні роботи із захопленням порівнювали з творіннями найвидатніших художників минулого і сучасності, але жодна з цих гучних похвал, на жаль, не могла заповнити глибоку порожнечу в її зраненому серці.

Кожна нова виставка її картин, кожен схвальний комплімент від відомих мистецтвознавців і критиків болісно нагадували їй про Дениса, про того, хто колись був її першим і найвідданішим глядачем. Саме він колись першим щиро оцінив її безсумнівний талант, саме він завжди надихав і підтримував Вікторію у її творчих починаннях. А тепер його назавжди не стало поруч. Кожен новий успіх був неминуче пронизаний гіркотою, адже їй так сильно хотілося розділити свою радість саме з ним.

Вона часто приїжджала до своєї колишньої майстерні, коли ненадовго поверталася в рідні краї, де вони колись разом натхненно творили. Кожен покинутий пензель, кожна засохла фарба нагадували їй про ті безтурботні та щасливі дні. Вона несміливо сідала за мольберт і намагалася щось намалювати, але її руки зрадницьки тремтіли, а фарби вперто не лягали на полотно так, як їй хотілося б. Вікторія гостро відчувала, що її творчість більше не належить їй, а стала лише сумним відображенням її нестерпного болю і глибоких страждань.

Одного разу, під час персональної виставки в Парижі, до неї несподівано підійшов літній чоловік з мудрим поглядом. Він довгий час мовчки стояв перед однією з її картин, а потім тихо промовив: 

– Ваші дивовижні роботи чомусь нагадують мені про мою далеку молодість, про те велике кохання, яке я, на жаль, назавжди втратив. Ви змальовуєте душевний біль так сильно, що він парадоксальним чином стає прекрасним. 

Вікторія ледь помітно посміхнулася крізь гіркі сльози, що раптово заблищали в її очах. Вона нарешті зрозуміла, що її мистецтво, можливо, і допомагає іншим людям пережити власні втрати, але, на жаль, ніяк не може повернути їй її власне втрачене щастя.

Тихими вечорами, коли велике місто поступово засинало, Вікторія часто виходила на просторий балкон своєї невеликої паризької квартири і подовгу дивилася на загадкове нічне небо. Вона відчайдушно шукала в ньому хоч маленьку крихту надії, але все було марно. Їй часто здавалося, що безмежний всесвіт абсолютно глухий до її молитов. І саме тоді в її пам'яті раптово спливали слова коханого Дениса: "Наше з тобою кохання вічне, воно ніколи не згасне, навіть якщо жорстока доля нас колись розлучить". І в цей момент вона відчувала дивне полегшення, їй починало здаватися, що десь там, високо в небі, їхні заблукалі душі знову таємно зустрічаються.