Розділ 7 Пройшли роки

Час, немов невблаганний лікар, намагався загоїти рани, залишені розлукою. Однак, шрами, що залишилися після кохання, були глибокими і не такими простими в загоєнні. Життя рухалося далі, немов річка, не зважаючи на камені, що зустрічалися на її шляху. Люди навколо намагалися підтримати Дениса, але він відчував себе на самоті, як острів посеред безмежного океану.

Денис опублікував свою першу книгу, збірку віршів про кохання і втрату. Кожне слово було вирвано з його душі, кожен рядок – криком відчаю. Книга стала справжнім бестселером, відгукнувшись у серцях мільйонів читачів. Його слова, сповнені болю і туги, знаходили відгук у душах тих, хто колись пережив розлуку. Люди писали йому листи, в яких дякували за те, що він висловив те, що вони не могли вимовити. Але успіх не приніс йому щастя. Кожен оплеск, кожна позитивна рецензія нагадувала йому про Вікторію, про те, кому він присвятив ці вірші.

На презентації книги, оточений шанувальниками, Денис відчував себе самотнім, як ніколи раніше. Він бачив у їхніх очах співчуття, але не розумів, що саме вони відчувають. Адже справжнє щастя – це не слава і визнання, а кохання, якого у нього більше не було. Він стояв на сцені, читаючи свої вірші, але його голос звучав глухо і бездушно. Кожне слово було пронизане тугою і відчаєм.

Після презентації він пішов до річки, Ворскли, де колись гуляв з Вікторією. Він сів на берег і дивився на спокійну водну гладь. Здавалося, що річка знає всі його секрети, всі його страждання. Він уявив, як він кидає камінці в воду, і кожен з них – це спогад про Вікторію. Камінці розходилися по воді, залишаючи після себе лише кола, які поступово зникали. І так само зникали його спогади, розчиняючись у безмежності часу.

Він зрозумів, що час не лікує всі рани. Він лише вчить жити з болем. І хоча він і далі любив Вікторію, він мав рухатися далі. Адже життя – це не тільки втрати, але й нові зустрічі, нові можливості.

×××

Вікторія ж стала відомою художницею. Її ім’я було на устах у всіх шанувальників мистецтва. Її картини, сповнені меланхолії і туги, виставлялися в найпрестижніших галереях світу. Кожен її мазок пензля був ніби криком душі, що шукала спокою. Кожен колір, кожна лінія на полотні були просякнуті болем втрати і тугою за коханою людиною. Її роботи порівнювали з творіннями найвидатніших художників світу, але жодна з цих похвал не могла заповнити порожнечу в її серці.

Кожна виставка, кожен комплімент від критиків нагадували їй про Дениса, про те, хто був першим глядачем її картин. Саме він першим оцінив її талант, саме він підтримував Вікторію в її творчості. А тепер його не було поруч. Кожен успіх був пронизаний гіркотою, бо вона хотіла поділитися своїм щастям з ним.

Вона часто бувала в їхній спільній майстерні, коли приїжала в рідні краї, де вони колись творили разом. Кожен пензель, кожна фарба нагадували їй про ті щасливі дні. Вона сідала за мольберт і намагалася малювати, але її руки тремтіли, а фарби не лягали на полотно так, як хотілося б. Вона відчувала, що її творчість більше не належить їй, а стала відображенням її болю і страждань.

Одного разу, під час виставки в Парижі, до неї підійшов літній чоловік. Він довго стояв перед однією з її картин, а потім сказав: "Ваші роботи нагадують мені про мою молодість, про кохання, яке я втратив. Ви змальовуєте біль так, що він стає прекрасним". Вікторія посміхнулася крізь сльози. Вона зрозуміла, що її мистецтво допомагає іншим людям пережити втрати, але не може повернути їй її власне щастя.

Вечорами, коли місто засипало, Вікторія виходила на балкон своєї паризької квартири і дивилася на нічне небо. Вона шукала в ньому хоч крихти надії, але все було марно. Здавалося, що всесвіт глухий до її молитов. І тоді вона згадувала слова Дениса: "Наше кохання вічне, навіть якщо нас розлучать". І в цей момент вона відчувала, що десь там, високо в небі, їхні душі знову зустрічаються.

×××

Вони зустрічали нових людей, закохувалися, але ніхто не міг замінити їм того, кого вони колись втратили. Кожен новий партнер був лише блідою копією Дениса для Вікторії, а кожна нова кохана – лише спробою забути Вікторію для Дениса. Вони намагалися будувати нове життя, але тіні минулого завжди нагадували їм про те, що справжнє щастя було втрачено.

Денис, оточений шанувальницями, відчував себе самотнім. Кожна усмішка, кожне дотик здавались йому фальшивими. Він шукав у нових стосунках тієї іскри, того почуття, яке колись було між ним і Вікторією. Але все було марно. Кожна нова дівчина нагадувала йому про неї: в посмішці, в рухах, в інтонації голосу. Він намагався забути, але спогади про Вікторію не відпускали його.

Вікторія ж, оточена шанувальниками її таланту, відчувала себе порожньою. Кожен успіх, кожна похвала звучали як глухий дзвін. Вона шукала в нових відносинах підтвердження своєї цінності, але відчувала лише розчарування. Кожен чоловік, який з'являвся в її житті, не міг зрівнятися з Денисом. Він був її першим і єдиним коханням, і ніхто не міг зайняти його місце в її серці.

Одного разу, випадково перегортаючи старий фотоальбом, Вікторія натрапила на їхнє спільне фото. Вони молоді, щасливі, закохані. Сльози покотилися по її щоках. Вона притулила фото до грудей і шепотіла: "Як же я сумую за тобою".

Денис, сидячи в своєму кабінеті, дивився у вікно. Він бачив, як люди поспішають своїми справами, сміються, обіймаються. А він відчував себе чужим у цьому світі. Він згадав, як вони з Вікторією сиділи на лавці в парку і мріяли про майбутнє. Їхні мрії так і залишилися нездійсненими.

Вони обидва розуміли, що час не лікує всі рани. Тіні минулого завжди будуть нагадувати їм про втрачене щастя. Але вони продовжували жити, сподіваючись, що одного разу їхні шляхи знову перетнуться. А поки що вони несли в своїх серцях спогад про кохання, яке ніколи не помре.