Розділ 6 Розлука

Напруга між Денисом та Вікторією ставала дедалі відчутнішою. Кожен погляд, кожне слово були обережними, ніби вони ходили по тонкому льоду. Раніше їхні розмови лилися легко, як гірський потік, тепер же вони були обтяжені мовчанням та недомовками.

Одного вечора, після чергової напруженої зустрічі з батьками Вікторії, Денис не витримав.

– Ми так більше не можемо, – вимовив він, дивлячись убік. – Це просто нестерпно.

Вікторія мовчала, опустивши очі. Вона знала, що він має рацію. Тиск з усіх боків ставав нестерпним, і їхні почуття, здавалося, згасали під його вагою.

– Я люблю тебе, – тихо промовив Денис, – але я не можу більше бачити, як ти страждаєш.

Вікторія підняла на нього заплакані очі.

– І я тебе люблю, – прошепотіла вона. – Але… здається, ми повинні відпустити один одного.

Ці слова прозвучали як вирок. Обоє відчули, як їхні серця розбиваються на мільйони осколків.

Вони мовчки сиділи в парку на тій самій лавці, де колись були такими щасливими. Осіннє листя кружляло навколо них, ніби оплакуючи їхнє кохання. Вітер шепотів сумні пісні, і навіть старі дуби, здавалося, схилили свої гілки в жалобі.

Денис обережно взяв руку Вікторії. Її пальці були холодними, а шкіра – блідою.

– Обіцяй мені, що ти будеш щасливою, – промовив він хрипким голосом.

– Обіцяю, якщо і ти будеш, – відповіла вона, і сльози знову потекли по її щоках.

Вони обійнялися востаннє, міцно-міцно, намагаючись запам'ятати кожну мить, кожну деталь. Здавалося, що час зупинився, і навколо не існує нічого, крім них двох.

А потім вони розійшлися. Кожен пішов своєю дорогою, несучи в серці невимовний біль та спогади про кохання, яке могло б тривати вічно.

×××

Розлука обрушилася на них несподівано і жорстоко, як руйнівний удар громової блискавки, вщент розбиваючи їхній спільний світ на безліч дрібних, гострих осколків. Вони відчайдушно намагалися забути один одного, стерти з пам'яті кожну мить, проведену разом, але кожен легкий подих вітру, кожен тихий шепіт осіннього листя, кожен теплий промінь ранкового сонця вперто нагадував їм про безповоротно втрачене щастя. Їхні люблячі серця, колись міцно сплетені в єдине ціле, тепер нестерпно розривалися від пекучого болю та глибокої туги. Здавалося, що злі чари зловісної баби Мотри, хитромудро вплетені в їхні долі, безжально роз'єднали їх, як гострі ножиці розрізають тонку нитку.

Денис безцільно блукав по нічних вулицях, мов неприкаяна тінь, його очі стали порожніми та тьмяними, а зболена душа – остаточно скована холодним відчаєм. Він безуспішно намагався заглушити душевний біль міцним алкоголем, але кожен жадібний ковток отруйної рідини лише посилював його страждання, роблячи їх ще більш нестерпними. Яскраві спогади про Вікторію, про їхні спільні мрії, про безмежне щастя, яке вони колись відчували, нещадно пронизували його наскрізь гострими голками. Він гостро відчував, що його життя раптово втратило будь-який сенс.

Вікторія повністю замкнулася в собі, відгородившись від усього світу. Вона проводила довгі дні та безсонні ночі у своїй художній майстерні, самовіддано намагаючись відтворити на полотні їхні найщасливіші спільні моменти. Кожен недбалий мазок пензлем був сповнений глибокої туги та розпачливого відчаю. Її картини несподівано стали темними, похмурими, похмурими, правдиво відображаючи її внутрішній світ, сповнений нестерпного болю та всепоглинаючого розпачу.

Здавалося, що злі чари зловісної баби Мотри просочили собою абсолютно все навколо, отруюючи кожен аспект їхнього існування. Їм обом почали снитися дивні, жахливі сни, в яких вони бачили одне одного, але ніяк не могли доторкнутися, не могли обійняти. Вони часто чули тихий шепіт її імені, відчували її крижаний подих на своїх змучених щоках.

Одного разу Вікторія випадково знайшла у своєму маленькому саду незвичайну чорну троянду. Квітка була неймовірно красива на вигляд, але від неї виходив відчутний холод і віяло неминучою смертю. Це була мітка зловісної баби Мотри, зловісний знак того, що вона зовсім не збирається відпускати своїх нещасних жертв.

×××

Вікторія повністю занурилася в роботу над картинами, відчайдушно намагаючись заглушити нестерпний душевний біль творчістю. Її колись затишна майстерня поступово перетворилася на похмурий притулок глибокої меланхолії. Тонкий пензель в її руці, ніби гострий скальпель, безжально розтинав натягнуті полотна, вивільняючи назовні бурхливий потік стримуваних емоцій. Кожна її нова картина була мовчазним криком відчаю, гіркою сповіддю всепоглинаючої туги та розпачу. Її колись яскраві кольори помітно потьмяніли, лінії стали нервовими та рваними, а трагічні образи – сповненими невимовної туги. Вона знову і знову малювала їхні щасливі спільні спогади, судорожно намагаючись зловити ту дорогоцінну мить, коли все ще було добре. Але чим більше вона малювала, тим глибше занурювалася у бездонну безодню розпачу, з кожним новим мазком. Кожен рух пензлем нещадно нагадував їй про втрачене щастя, про коханого Дениса, про їхнє ніжне кохання, яке зла баба Мотря так жорстоко знищила своїми чарами. Вікторія гостро відчувала, як злі відьомські чари пронизують її наскрізь, повільно, але невблаганно отруюючи кожну клітину її змученого існування.

Денис же повністю віддався саморуйнуванню, намагаючись втопити свій пекучий біль у бездонній чаші алкоголю. Він остаточно загубився в темряві, намагаючись хоч на мить забути про все. Ночі безперервно він безцільно блукав темними вулицями, відчайдушно шукаючи забуття в отруйному дурмані. Кожен жадібний ковток міцної горілки був лише слабкою спробою втекти від жорстокої реальності, назавжди забути про кохану Вікторію, про їхнє ніжне кохання, про все те прекрасне, що, на жаль, безповоротно пішло в минуле. Він продовжував писати вірші, але це були вже зовсім не ті легкі та грайливі рядки, які він колись присвячував коханій. Тепер його поезія була сповнена гіркоти, розпачу та невимовної туги. Кожне вирване з душі слово було немов гострий удар ножем прямо в серце, постійно нагадуючи про втрачене щастя. Він бачив її милий образ у кожній тіні, чув її ніжний голос у кожному подиху вітру. Здавалося, що злі чари зловісної баби Мотри навіки роз'єднали їхні люблячі душі.