Розділ 2 Чисте кохання

Сонце, пробиваючись крізь густе мереживо листя старого парку, кидало на землю химерні тіні, що спліталися у візерунки, які нагадували таємничі письмена якоїсь давно зниклої цивілізації, забутої мови, зрозумілої лише деревам. Віковічні дуби, кремезні та мовчазні, мов стародавні охоронці незліченних таємниць, велично розкинули свої густі гіллясті крони, створюючи затишні, відокремлені куточки, де плин часу ніби сповільнювався, а то й зовсім зупинявся, де можна було нарешті сховатися від метушливої суєти навколишнього світу та залишитися наодинці зі своїми найпотаємнішими думками та найтоншими почуттями. Саме тут, під прохолодною тінню могутніх дерев, серед тихого шелесту листя під подихами легкого вітру та мелодійного щебету птахів, Вікторія та Денис знаходили довгоочікуваний притулок від метушливого, часто нерозуміючого світу, світу, який не завжди був готовий прийняти їх такими, якими вони є, з їхніми мріями та прагненнями.

Вони неспішно йшли вузькими, вистеленими м'яким килимом з пожовклого листя стежками, міцно тримаючись за руки, ніби підсвідомо боялися загубити один одного в цьому зеленому лабіринті дерев та примарних тіней, розчинитися у власних страхах. Їхні долоні, теплі та трохи шорсткі від ніжних дотиків, здавалося, знали одна одну з давніх-давен, ніби вони були створені одне для одного, щоб завжди триматися разом, щоб непорушно підтримувати, щоб ідеально доповнювати всі недоліки та слабкості іншого. Денис захоплено розповідав Вікторії про свої найзаповітніші мрії, про полум'яне бажання змінити цей світ на краще, про нестримне прагнення писати книги, що будуть надихати мільйони людей на великі звершення, про майже нездійсненну мрію полетіти колись до далеких зірок та відкрити людству абсолютно нові, незвідані світи. Голос його звучав тихо й м'яко, як заспокійливий шепіт лісової річки, що повільно несе свої прозорі води, огортаючи ніжним теплом та вселяючи приємну безтурботність. Він з притаманним ентузіазмом говорив про далекі планети, про дивовижні паралельні світи, що існують поруч, про улюблених героїв прочитаних книг, що назавжди закарбувалися в його пам'яті, героїв, які колись навчили його бути сміливим, незламно чесним перед собою та вірним своїм найсвітлішим мріям, незважаючи ні на що.

Вікторія уважно слухала кожне його слово, зачаровано дивлячись на його осяяне лагідним сонцем обличчя, на його темні очі, що горіли нестримним вогнем натхнення та юнацького максималізму. Її великі, виразні очі кольору глибокого нічного неба, в свою чергу, відображали цілу палітру найрізноманітніших емоцій – від щирого захоплення та ніжної прихильності до німого подиву та безмежної, всепоглинаючої любові. Вона бачила в ньому не просто звичайного хлопця, а справжнього героя, відважного лицаря, який несподівано з'явився в її житті, щоб назавжди врятувати її від сірої буденності та одноманітності існування.

– Уявляєш, – починав Денис, і його голос злегка тремтів від переповняючого захвату, – ми раптом знаходимо старовинну, майже розсипаючусь карту, що веде до давно загубленого міста, оповитого таємничими легендами, міста, повного нерозгаданих загадок та неймовірних скарбів. І ми разом вирушаємо на його відчайдушні пошуки, назустріч небезпечним пригодам та абсолютно незвіданому!

– А я б обов'язково хотіла створити картину цього міста, – мрійливо відповідала Вікторія, і її очі раптово починали сяяти від переповняючого натхнення, – з високими вежами, що своїми шпилями майже торкаються хмар, з розкішними палацами, багато прикрашеними чистим золотом та коштовним камінням, і з таємничими садами, в яких ростуть невідомі науці квіти, квіти, що випромінюють м'яке світло в темряві ночі, наче маленькі зорі, що впали з неба.

Вони зручно вмостилися на старій дерев'яній лавці, міцно притулившись один до одного, ніби шукаючи взаємного тепла та надійного захисту у міцних обіймах коханої людини. Легкий вітерець лагідно грався з їхнім волоссям, ніжно торкаючись розпашілих щік, приносячи з собою п'янкі аромати золотої осені – вологої землі після дощу, щойно опалого різнобарвного листя та солодкий запах стиглих яблук, аромати, що ненав'язливо нагадували про швидкоплинність кожної миті та неминучу красу природних змін. Часом їм обом починало здаватися, що лагідний вітер доносить до їхніх вух тихий шепіт древніх богів, які прихильно благословляють їхнє молоде кохання, шепіт, сповнений мудрості та сили, що м'яко огортає їхні серця теплом безмежної надії.

– Ти взагалі віриш у всесильну долю? – раптом тихо запитав Денис, і його голос набув несподіваної серйозності.

Вікторія на мить глибоко задумалася, її погляд затримався на золотавому листі, що повільно кружляло у легкому осінньому повітрі, плавно опускаючись на землю.

– Напевно, точно не знаю, – нарешті відповіла вона, – але я твердо вірю в те, що наша з тобою зустріч аж ніяк не була простою випадковістю. Мені здається, що якась невидима, але могутня сила цілеспрямовано звела нас разом.

– Я відчуваю те ж саме, – щиро зізнався Денис, – ніби хтось невідомий, але доброзичливий, дбайливо звів наші шляхи, щоб ми могли разом пройти цей життєвий шлях, сповнений незвіданих пригод та всепереможної любові.

Десь далеко, за межами їхнього світу, у невідомому вимірі, тихо посміхнувся сивий старий козак на ім'я Мстислав, і його добре серце сповнилося щирою радістю за цих двох молодих людей, яким нарешті судилося знайти одне одного.

Вони деякий час мовчали, насолоджуючись тихою присутністю одне одного, тією особливою тишею, яка часом буває набагато красномовнішою за будь-які висловлені слова. Лагідні сонячні промені, пробиваючись крізь густу крону розлогого дуба, ніжно падали на їхні обличчя, вигідно підкреслюючи ніжність їхніх рис, юнацьку свіжість та природну красу. У цей чудовий момент вони обоє відчували себе найщасливішими людьми на всій землі, безмежно щасливими від усвідомлення того, що вони нарешті разом, що вони щиро кохають і є взаємно коханими. Їхнє ніжне кохання було схоже на першу квітку, що розпускається ранньою весною, чисте та невинне, прекрасне та тендітне, як перші проліски, що сміливо пробиваються крізь холодний сніг, тягнучись до теплого сонця.